Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець

— О боги-боги, сміх та й годі! Ніщо вам не допоможе, недоумки! — зі звичною насмішкою прохрипів Закс Нортон.

Він спирався рукою на стіну. Чоло заливала кров, до лиця прилипло руде волосся. Та попри це вигляд у хлопця був неймовірно вдоволений.

— Не втручайся, Нортоне! — голос Медеї враз втратив солодкі ноти. — Це не твоя справа.

— Моя, моя, — примирливо заперечив хлопець і кивнув у бік Рен. — По-перше, онде моя одногрупниця. По-друге, у тебе в руках

— Заспокойся, Нортоне, — дівчина недбало помахала в повітрі тонким зшитком паперу. — Савітрі сама здатна вирішити, що їй робити. А стосовно книги, то візьмеш собі в бібліотеці інший примірник.

Закс обперся на стіну, склав руки на грудях і напрочуд серйозним тоном почав пояснювати, мовби мав весь час у світі:

— Ця книга існує в єдиному примірнику — це рукопис, якщо ти ще не помітила, Надаль. І це я приніс її до Академії. У книзі написано про те, як можна відкрити перехід в інший світ. Необхідно дотримуватися деяких правил і принести жертву. Якою мав стати один з вас — я розумію весь задум. Правильно?

— Саме так, — кивнула Медея. — Якщо думаєш, що відкриєш комусь істину, то знай, що всі прийшли сюди з власної волі.

— Щиро сумніваюся, — хмикнув Закс. — Але річ навіть не в цьому. Навіть якщо ви вб’єте когось — вашу жертву… До речі, вже придумали, як це зробити? Задушите чи встромите ніж у серце? В когось є досвід у вбивствах, покидьки? Ви взагалі усвідомлюєте, що таке перервати чиєсь життя? Чи стараєтеся про це не думати, сподіваючись, що жереб випаде на когось іншого? І зробить це теж хтось інший?

— Заткнися, Нортоне, — прогуркотіла Медея і спустилася з підвищення.

— Ні. Бо всі потенційні вбивці мають знати: ви не ступите ні кроку за межі Академії. Вам не втекти. Є умова, яку автор не вписав у книгу, бо не думав, що вона потрапить не в ті руки. Автор, бачте, розумом не вельми відзначався… Скористатись переходом можуть

Шепіт студентів довкола розгорявся.

— Ти блефуєш, — тихо, впевнено відповіла Медея. — Навіть коли книга твоя, Нортоне, ти міг вигадати це, аби лише… аби посміятися з нас! Але тобі не зрозуміти того, що відчуває зникальник! Ти — один із найсильніших студентів!

— Гей, послухайте краще себе! — Закс проігнорував слова Медеї та шум юрби і прикипів поглядом до Рен. — Мене пограбували, потім розбили голову, а тепер збираються вбити когось із тут присутніх, щоб припуститися ще однієї помилки. Вдумайтеся в ці слова. Вдумайтеся, що ви плануєте зробити. І розходьтеся, заради Стовпів, спати, бо гірше буде… Медеє, мою річ, — Закс простягнув руку. — Давай. Сюди.

Зникальниця, що повільно рухалася через залу, раптово пожбурила відкриту книгу просто в обличчя Закса. Мить — і дівчина опинилася за спиною Рен. Холодна сталь впилася в шкіру, теплий струмочок збіг униз по шиї.

Рен, мов заворожена, опустила погляд, щоб побачити, як на синій блузці розквітають плями крові. Її крові.

— Медеє! — втрутився Тесс. — Ми так не домовлялись!

— Нам потрібна жертва, любий, потрібна… Хтось хоче замінити її?

Ніхто не озивався.

— Тобі ж відомо: це нічого не дасть, — повільно відповів Закс. — Переходу не буде. Ти помреш, Медеє. Не зникнеш. Ти просто помреш. І згубиш усіх.

— Я не вірю тобі! — прошипіла чорнявка. Її смоляні очі звузились. — Ти брешеш. Усі мені брешуть. Одна лише вчителька знає правду. Лише вона турбується про мене.

— Я кажу правду. Ти це знаєш.

— Геть звідси. Бо я її вб’ю. Уб’ю твою безцінну одногрупницю.

— На богів, Надаль. Мене цим не залякати.

— Медеє, спокійно! — гаркнув Тесс.

— Не наближайся! Я спокійна! — Медея втиснула лезо в шию Рен сильніше. — Ти брешеш, — цвиркнула вона до Закса. — Я житиму щасливо! Усі ми житимемо!

— З чужою кров’ю на руках? — у голосі хлопця двигтів убивчий спокій. — Це те, що тобі радить твоя безцінна вчителька?

— А знаєш, як я люблю кров?.. Головне втекти. Я зроблю це. Я вже вбивала раніше, Нортоне. Я вбила власних дітей.

— То була не ти. Минула — але не нинішня. У тебе, трясця, навіть немає дітей!.. Медеє, опусти ножа. Ти не повинна повторювати цей шлях.

— Повинна! — вискнула вона, і Рен відчула, як лезо тремтить — здригається рука, що його тримає. — Повинна!

— Божечки, повинна чи ні — то неоднозначне питання, але ти, дівонько, однаково не зможеш утекти! — озвався дзвінкий голос.

— Хто тут? — ошаліло озирнулася Медея, не випускаючи кинджала з рук.

Тінь, обрамлена хвилями блакитних кіс, проявилася прямісінько навпроти чорнявки і сяйнула найбезтурботнішою усмішкою, яка ніяк не личила до ситуації та рівня напруги. Утім, помітивши Брюн, заціпеніли, здавалось, усі — Рен не могла поворухнутися, та відчувала це в тиші, що запала довкола.

— Я — примара, з якою вам страх як суворо заборонили спілкуватися.

— Що тобі потрібно? — прошипіла Медея, але навіть якщо її й шокувала прилюдна з’ява Брюнгільди, то це жодним чином не вплинуло на лезо біля горла Рен.

— Допомогти. Бо я була як ти: навчалася тут колись і прочитала книгу. Іншу книгу, але там теж ішлося про втечу. Знаєш, мене тоді дуже сильно поранили. Прямісінько в серце. Тож я повірила, що втеча стане рятунком… — Дівчинка замовкла, мовби збиралась із силами. — Одного разу в госпіталі Академії лежала та, яка завинила. Руйнівниця моєї мрії. Я була певна, що вона помре. Я жадала цього. І тоді подумала — чому б не допомогти? Чому б не зробити її жертвою? Для втечі.

Рен забула про теплу цівку на власній шиї. Вона вже не раз думала про історію