Академія Аматерасу - Наталія Ярославівна Матолінець
Після виконання нескінченних тестів з історії вона почала зиркати на годинник. Час до зустрічі ще був, але дівчина хотіла позбутися компанії раніше.
Тут, на її превеликий подив, Закс стрельнув очима поверх книги й заявив:
— Можна подумати, я тебе відпущу з тими зникальниками.
Від здивування дівчина кілька секунд не могла нічого сказати і тільки зиркала в нахабні червонясті очі.
— У мене багато інформації, і, заради порога Тартару, не намагайся зараз зробити з мене дурня, — безтурботно повідомив Нортон і заклав руки за голову.
І тут Рен спаленіла. Він, нахаба цей, надто сумлінний та вмілий, не мав втручатися в її план. Не мав знати про те, що вона прагне кинути все і втекти звідси. Він не мав викрити її справжню, відверту слабкість. Тільки не він.
Дівчина, обпалена соромом, різко згорнула книгу з тестами і пірнула під стіл, а вибравшись із іншого боку, дременула до дверей.
— Якщо ти така вперта, тоді я просто піду слідом, — Закс наздогнав її в коридорі.
— Не втручайся, будь ласка. Я обіцяла не розповідати нікому.
— А я сам здогадався, — хлопець ішов поруч із нею — спершу повз аудиторії, тоді сходами донизу і напівтемним коридором, який освітлювали подекуди сфери з енергією, почеплені на стінах.
— Це що — Діоніс розповів? — вирішила Рен.
— А він теж дахом поїхав? — здивування в голосі Закса не скидалося на вдаване.
Сходи вели донизу, у ще глибшу темряву. Енергетичні сфери на стінах стали з’являтись рідше.
Дівчина не могла зрозуміти, чого їй хочеться більше: щоб раптовий супутник покинув її тут чи щоб він ішов далі. Проте Закс Нортон не залишив їй вибору: його швидкі кроки шарпалися по кам’яній долівці зовсім поруч, і збавляти темп він, схоже, не збирався.
— Чому ти впевнена, що це взагалі можливо? — порушив тишу хлопець. — Втеча…
— Я ні в чому не впевнена. Крім того, що мені тут не місце. Жити хочеться, а не зникати. О, а ще виявилося, що я не з цього світу.
— Я теж не з цього світу — то й що? Тут узагалі немає
нікого ]]> з цього світу. Це нормально.— І ти не боїшся померти?
— А хто сказав, що зникнути — це
померти ]]> ?— Маєш контраргументи?
— Ні, просто думки.
Рен намагалася роздивитись у темряві кінець коридору. Розмова з Нортоном позбавляла її душевної рівноваги. Як і завжди, в принципі.
— І взагалі, ти наче божилася виростити мою мрію. Забула вже? Чи мрієрости здаються, щойно побачать перепону? Розчаровуєш, Савітрі.
Згадка про нездійснену мрію вколола її гордість, але Рен заглушила це відчуття.
— Як тебе послухати, то я взагалі суцільне розчарування, хирлячка і горе ходяче.
— Так. Але це ще не причина виздихувати, — хмикнув Закс.
— Сьогодні загине тільки хтось один, — огризнулася дівчина і тут же пошкодувала про сказане, бо хлопець шарпнув її за плече.
— Ти розумієш, що тільки-но сказала?
— Вона все чудово розуміє, — глухий голос позаду виринув з темряви разом із тінню власника. Рука Закса ковзнула по плечу Рен — та за мить одногрупник важко повалився їй до ніг.
— Привіт, Савітрі! — З темряви випливла Медея, кутаючись в улюблене пальто.
Тінь, яка оглушила Закса, виявилась Тессом.
— Мабуть, Діоніс нас здав, — шепнув голова зникальників. — Падло дводушне.
У вузькому коридорі, який перегороджували двоє студентів, не залишалося шляхів до відступу. Дівчина змусила себе вгамувати нерви і хотіла була присісти біля Закса, щоб упевнитися, що він не поранився, проте рука Медеї лягла на її плече.
— Ми просто захищаємо нашу таємницю, Савітрі. Його не має тут бути. Не хвилюйся, це лише непритомність.
Рен хотіла заперечити, вирватись, але м’який голос Медеї сповивав її, як саван, сковував рухи, паралізував думки. Так, це ж лише непритомність. Це лише нахаба Закс Нортон. Ну хто він їй? Ніхто.
— Ходімо, Рендалл, — двоє студентів підштовхнули її вперед, і вона підкорилася, відчуваючи, як м’яка тиша влягається там, де перед тим вирували схвильовані думки.
Попереду коридор різко розширювався і виводив у велику круглу залу. Попри розміри зали, стеля нависала занадто низько, навіюючи відчуття постійного тиску. Усередині вже чекали знайомі і незнайомі Рен студенти-зникальники й перешіптувалися: хто збуджено, а хто насторожено.
— Панове, сьогодні ми нарешті повернемось до нормального життя! — замість привітання гукнула Медея, і всі погляди звернулися до неї.
«Я втечу звідси. Я ніколи не зникну. Житиму спокійно, щасливо і довго», — Рен спробувала ці слова на смак, але вони вже не мали попередньої магії.
Переступивши поріг, вона відчула, що весь запал кудись зникає. Туман у голові почав вивітрюватись, і натомість тепер там кружляла одна думка: «Боги, що за дурню тут затіяли?» Амона серед студентів не було. Десь позаду в коридорі — непритомний Закс Нортон. Боги, та вони
напали ]]> на Нортона. Може, він узагалі лежить там і кров’ю спливає. А вона, Рендалл трясця Савітрі, завиграшки підкорилася й пішла сюди. Мовби…«Мовби тобі це навіяли», — відповів внутрішній голос.
Медея тим часом вийшла до центру зали, де здіймалося підвищення, і дістала з кишені пальта книгу.
— Тут є все! — гучно заявила вона. — Кожен крок, який відкриє шлях. Жодної брехні більше, жодних правил цього проклятого місця. Адже кожен із нас вартий життя, хай що б вони казали. А зараз ми оберемо жертву, яка допоможе…
— Не допоможе! — різкий вигук від входу примусив усіх відірвати погляди від Медеї.
Рен могла і не повертаючись сказати, кому належить голос.