Темпонавти - Володимир Аполлінарійович Заєць

піти до виходу. Логвиненко боявся, що коли він повернеться, то в нього вже не буде сили піти. Треба було потратити всю решту часу на те, щоб з’ясувати причину катастрофи. Адже колись цей експеримент повторять і наслідки його можуть бути ще катастрофічніші.

Володик здригнувся й прискорив ходу, відтак побіг. Зі столу в суміжній кімнаті він схопив зошита старшої сестри, в шухляді знайшов олівець і помчав у двір. Там він сховався у малиннику й зразу ж поквапливо став писати формули.

— Володику! — долинув до нього сестрин голос. — Віддай негайно, а то гірше буде. Ось побачиш!

В її голосі чувся непідробний відчай. Вона завжди була страшенна акуратистка й пропажу зошита відразу ж помітила.

Володик усміхнувся і став умощуватися якнайзручніше. Затріщали стеблини, й він злякано завмер, дослухаючись. Ні, не почув ніхто. Володимир Васильович розгорнув зошита, взяв олівця й забув про все на світі, поринув в розрахунки. Линули години. Сонце навально окреслювало дугу небесної бані. Розрахунки доводили, що кожна з трьох лабораторій вкрита ізолюючою сферою. Зовсім зупинити процес звуження годі, навіть якщо кинути на захисне поле вдесятеро більше енергії. Проте вихід усе ж був: якщо в одній з лабораторій відімкнути захисне поле, відбудеться дестабілізація, і решта сфер розпадеться.

На землю опускалися сутінки, стало важче писати.

— Володику! Де ти сховався, капоснику? — почув він сердитий батьків голос. Володимир Васильович звівся і, накульгуючи на затерплу ногу, пробрався в будинок. Там він загорнув зошит у білий папір, склеїв краї і дрібними літерами вивів: “Розклеїти 25 липня 2001 року”. І зазначив рік та день експерименту. Пакет він застромив між сестриними зошитами, цілком певний, що при її делікатності вона розклеїть пакет саме тоді, коли треба.

Логвиненко стомлено сів на стілець, поклав підборіддя на стіл… і оточення стало бліднути.

І вже здалеку до нього долинув голос сестри, що картала неслуха-братика.

І знову він у лабораторії. Сфера так звузилася, що до неї можна було дотягтися рукою. Вона мінилася лиховісною синявою. Він фізично відчував її, як надсильний вантаж, що тисне на плечі, він навіть ледь зігнувся, немовби під вагою страшної ноші. Ось він, елегантний білий клавіш із написом: “Відх.”. Та тепер натиснути на нього було однаково, що натиснути на курок пістолета, націленого в скроню. Але заради порятунку друзів, заради майбутнього науки!.. Він зітхнув, уявивши обличчя сестри, коли вона читатиме записку, знайдену в пакеті. “Оленко! — писав він. — Даруй, що засмучу тебе. Мене вже нема. Та повір, я не відчув ані найменшого болю. Процес відбувається практично миттю. Зошита віддай Іванові Івановичу та Павликові. Знаючи своїх друзів, певен: не мине й року, як вони поставлять новий експеримент — перший із серії контакту з розумом, захованим у глибинах мікросвіту”.

Логвиненко підійшов до пульту, постояв з хвилинку, згадуючи розрахунки. “Все правильно! Які ж чудові перспективи відкриваються перед наукою. І контакти з позаземним розумом тепер такі близькі.

Збудеться мрія сотень поколінь!”

І Логвиненко всміхнувся, і рука його, не здригнувшись, натиснула на клавіш. І в гуркоті вибуху, в сліпучому спалахові зникла перша лабораторія: а сфери навколо інших двох розпалися, визволивши ув’язнених у них людей.

Останній експеримент академіка вдався.

ТАКА ДОВГООЧІКУВАНА ЗУСТРІЧ

Професор Муд Рець хоч і був повнуватий, але моторний і невтомний у суперечках. Часто зазнавали від нього поразки найвитриваліщі суперники. До того ж професор мав добре поставлений голос трагічного актора… У щоденнику для майбутніх мемуарів Муд Рець подвійним шифром занотував: “Часто важить не те, про що ти говориш, а те, як ти говориш”.

Ас Пірант звично здригався, коли знаменитий голос брав форте, й покірно згоджувався, киваючи головою.

— Затямте! — професор підносив догори товстий, як огірок, палець. — Розумні істоти, хоч би де вони жили, мають бути схожі на людину. Зрозуміло?

— Чудова думка, — без ентузіазму притакнув Ас.

— Чудова! — обурився Рець. — Я не хочу назвати себе генієм, це інші мене так називають, але думка ця воістину геніальна. Затямте одне: рівні умови породжують однакові організми. Наприклад, істоти, що живуть у грунті, мають подібні форми. Черв’як, приміром. Яку форму має черв’як?

— Черв’якувату, — механічно промовив Ас Пірант, тупо дивлячись, як ворушаться губи.

— Г-м-м, — затнувся професор. — Довгасту форму мають вони, друже мій. Ну, гаразд, спробуймо другий приклад. Організми, що живуть у воді, мають обтічну форму. Приміром, ссавець кит і риба скумбрія. Ще назвіть водяного мешканця.

— …Рак, — мрійливо мовив Ас.

— Чому рак? Чому?!

— А я люблю раків, — зніяковіло заусміхався Ас Пірант.

— Любите раків, — злагіднів професор. — Гаразд, не відхиляймося вбік. Щоб довести справедливість теорії, потрібна суперечка. Ви повинні мені заперечувати, щоб народилася істина. Зрозуміли? Отож заперечуйте.

— Ну, я і так вірю.

— Ні, ні! Заперечуйте, будь ласка.

— Ні, я не можу. Не буду.

— Не смійте мені заперечувати! — вигукнув Рець. Його очі кресали блискавиці. — Заперечуйте.

— Так що мені робити?

— Заперечувати мені по суті питання! — рикнув професор.

Ноги в Ас Піранта ослабли, й він майже впав у світне силове поле, що правило за фотель. Він насилу зібрав думки, що розлетілись, як табунець горобців, і повільно заговорив:

— Гаразд, спробую заперечити. Форма тіла розумної істоти залежить не так від умов її специфічної діяльності, як від середовища, де вона живе. Якщо вся планета оточена океаном, то розумна істота, пристосована до пересування у водяному середовищі, матиме форму риби. А як…

Він поглянув на Реця й зупинився на півслові.

— Далі, зловісно запропонував професор і забігав