Темпонавти - Володимир Аполлінарійович Заєць

— Як люди тоді пересувались по кімнаті? — спитав хлопчик, не зважуючись увійти. — Вона ж уся захаращена цими… — він помовчав, згадуючи слово, — беблями.

— Меблями, — суворо поправив його тато. — Історію треба знати. І зовсім кімната не захаращена. Втім, може й твоя правда. А тепер присядьмо на ці справжні стільці біля справжнього столу й подумки перенесімося назад у двадцять перше століття.

Хлопчик і мама покірно сіли. Батько підійшов до матері й сказав:

— Вийми ті штуки.

Мати нервово всміхнулась і заходилася витягувати вушні затички. Руки її помітно тремтіли.

— Тепер ти, — звернувся тато до хлопчика. — Не бійся. Я ж тобі розповідав…

Він підійшов до хлопчика й вийняв у нього вушні затички. І тоді на хлопчика навалилося щось величезне й страшне, тугим джгутом оповило голову, вичавивши сльози з очей. Йому здалося, що простір круг нього згорнувся, перестав існувати, а джгут затягувався чимраз тугіше. Він не зразу втямив, що то, він немовби забув, про що розказував йому батько, — про тишу. Й він не зміг довше зносити цього жаху безгоміння.

І тоді він закричав.

Ввечері, лежачи в постелі, хлопчик силкувався розібратися в тому, що ж усе-таки скоїлося. Батько з матір’ю у своїй кімнаті півголосом перемовлялися.

— Нічого дивного, — переконано мовила мати. — Нам і слід було чекати від нього на таку реакцію. У хлопчика тонка художня натура. Я гадаю, йому варто братися саме до мистецтва. Либонь, з нього міг би вийти непоганий фахівець з художньої пластики.

— Нам теж потрібні люди з уявою, — не погоджувався батько. — З нього, сподіваюсь, вийде справжній космонавт.

А хлопчик знову й знову згадував ту дивовижну й химерну кімнату; він згадував, і кімната дедалі більше подобалася йому.

Після екскурсії хлопчик став відчувати вушні затички, як стороннє тіло. Тепер він знав, що може існувати інший світ — світ Тиші, неосяжної, як Космос… Там він зможе відчути подих великої таємниці безмежного Простору, безмежного Часу й великої Тиші.

— Якщо в його душі є хоч краплина романтики, він стане космонавтом і тільки космонавтом, — дедалі розпалювався батько.

— А я кажу…

— Кос-мо-нав-том, — хлопчикові, що поринав у сон, здавалось, ніби він вимовив це слово на весь голос. — Звичайно, кос-мо-нав-том. — Та батько й мати не чули його.

Хлопчик вийняв вушні затички і заткнув вуха ватою. Достоту, як бабуся. І тоді він заснув.

Логвиненко ескалатором піднявся на естакаду, механічно вклав картку з магнітним кодом-адресою у проріз автомата й неквапливо сів у крісло кабіни, що безгучно під’їхала до нього. До інституту їхати було близько чверті години. Можна було ще раз усе зважити, обміркувати. Спокійно, не кваплячись.

Втім, це мало що змінило б. Треба ризикнути. Чи зникне колись ризик при спробах проникнути за поріг незнаного? Навряд. Елемент випадковості буде присутній завжди. Власне, як будують теорію? На основі невеликого числа фактів наука намагається передбачити перебіг цілої низки явищ. І що найдавніше, такий метод здебільшого виправдовує себе. Чи це не доказ єдності природи? Та в мікросвіті відмовляють відпрацьовані методики пізнання, побудовані на основі Арістотелевої формальної логіки. Ми проникаємо в глибини матерії, намагаємось опанувати колосальну енергію, сховану в її надрах. Та не завжди наслідки експерименту передбачають точно. Андрони, лептони… Трохи не щодня нові резонанси відкривають “дивні частки”… Вони всі дивні, не підлягають загальнолюдській логіці. Елементарна частка складена з більших часток — цеглинок. Нісенітниця, здавалося б. Нільс Бор не даремно вимагав “безумних” ідей. Проте це “безумство” має грунтуватися на суворій логічній основі, має бути перевірене досвідом. Досвід! Ось він, найвищий суддя всіх теорій! Чи вдасться довести, що цей точковий заряд справді наділений внутрішньою структурою? Досі це не щастило нікому, але може пощастить на нашій потужній установці?

М’яко клацнув перемикач гідравлічного приводу, і кабіна перейшла на інший шлях. Відцентрова сила відхилила Логвиненка вбік. І ця незначна зовнішня обставина в якийсь загадковий спосіб змінила хід академікових думок. З разючою чіткістю він раптом побачив село свого дитинства з біленькими мазанками. Вдалині в синьому серпанку видніла нерівна темна лісова крайка. Сонце немилосердно палило, ледь погойдувались важкі голови соняшників, де трудилися припорошені жовтим пилком басовиті джмелі. Солодко пахла духмяна кашка. Проїхав півторатонний ваговоз. За машиною клубочилася хмара куряви. Три песики, несамовито гавкаючи, мчали слідом до самої околиці, а там, відставши, раптом заспокоїлись і лінувато потюпали до своїх дворів.

Володимир Васильович труснув головою, відганяючи ману. Певно, давалася взнаки перенапруга останніх тижнів.

Загув зумер, попереджаючи про зупинку. Логвиненко вийшов на нижній естакаді, сходами спустився вниз і алеєю, обсадженою високими тополями, рушив до інституту.

Знайома чавунна брама, стемніла від часу. Над вивіскою карбування: людина тримає на долоні атом. Вона дуже схожа на Володимира Васильовича. З цього приводу Логвиненко, м’який з натури, досить гостро побалакав з художником. Той аж образився. Обабіч входу — листаті клени. Вони теж мають свою історію. Проректор з госпчастини був проти того, щоб їх саджати.

— Вони засмічують подвір’я листям, — терпляче втовкмачував він Логвиненкові, дивуючись з нетямущості вченого.

— Я розумію, — червоніючи, тихо виправдовувався директор. — Та надто вже вони гарні восени.

Сором’язлива наполегливість Володимира Васильовича перемогла.

Зайшовши до кабінету, Володимир Васильович зараз же ввімкнув селектор.

— Іване Івановичу й Павле Івановичу, зайдіть до мене, будь ласка.

Вони прийшли відразу ж: повільний літній Іван Іванович Соколов і молодий, скуйовджений, як півник, Павло Іванович Нечкін — Павлик, як називали його всі в