Темпонавти - Володимир Аполлінарійович Заєць
За тиждень Володимир Михайлович Чаус знов опинився на озері. Вечоріло доволі швидко. Таємниче шелестів очерет, і світло багаття відсвічувалося в темній непорушній воді. В закіптявілому казанку бурхала юшка. Володимир Михайлович, по кваплячись, зняв накривку й налив зо два ополонки в похідну миску. І заходився сьорбати юшку, що пахла лавровим листом та чорним перцем.
Він сидів трохи боком до озера й не зразу помітив, що водяна гладінь схвилювалась і з темних глибин чимраз вище стала здійматися величезна голова на багатометровій шиї. Голова спинилась па висоті півтора метра над ласуном-рибалкою, і вогні пригаслого багаття відбилися в величезних, нерухомих очах.
— Гарно! — пробурмотів Володимир Михайлович. — І погода гарна. Завтра теж буде погодка гарна; он скільки зірок висипало!
Він підвів голову і проти зірок побачив обриси здоровенної голови плазуна. Видовище це не справило на Володимира Михайловича ніякісінького враження. Психіатрів голос бубонів десь у підсвідомості, ніби голос шамана, що відганяє злих духів:
— Чудовисько не існує насправді. Це лише виплід вашої фантазії. Затямте: чудовисько не існує.
— От галюцинація клята! Звідки ти знову взялася? — роздратовано вигукнув Володимир Михайлович. — Слабкий став, увижається чортівня усяка.
Він ухопив ще гарячий казанок, трохи звівся, чимдуж розмахнувся і кинув його в озеро. Тієї ж миті ящір навально вигнув шию, блискавично вхопив казанок і відразу ж проковтнув його.
— Хо-хо! Який поворот теми! — пробубонів уражений рибалка, проводжаючи поглядом рептилію, яка занурювалась в озеро.
На цьому можна б історію і закінчити. Більше Володимир Михайлович рептилії не бачив, і зникнення “галюцинації” він пов’язував з професійною майстерністю психіатра та й зі своєю твердого ухвалою не зловживати юшкою.
Та що ж сталося з чудовиськом? Цього не знає ніхто. Може, на нього, звиклого до прозорої води та свіжих водоростей, погано вплинула проковтнута рідина. І, може, то його величезне тіло прибило до лісистого пустельного берега озера й по ньому того ранку зграї гайвороння справляли прощальну тризну? А може, воно-на місяці чи століття зникло в рідних глибинах і колись знову зненацька випливе на світло рибальського багаття.
ПОЧАТОКЯ — Антоній Ендотеліус-молодший — нині прославлений космогатор, землянин. Та, чесно кажучи, землянином я став через легковажність, яку можна пробачити, враховуючи мій молодий на ті часи вік.
Багато років я жив на Діетані, планеті з сузір’я Андромеди, і завжди у чергову відпустку літав на своєму космічному кораблі з поетичною назвою “Фіалка”. Його корпус мав форму старовинної вази — це вигідно підкреслювало високий рівень моїх естетичних уподобань.
Усі кораблі Діетани пересувалися в просторі за принципом нуль-стрибка, тож, залежно від бажання власника, їм можна було надати будь-якої форми.
Цього разу подорож мала бути особливо приємною: знайомі хлопці устаткували корабель новеньким нуль-перетворювачем і запевнили, що тепер політ триватиме без шуму і вібрації.
Я наготував усе для риболовлі й полювання, позапихав у багажний відсік, потім увійшов до кабіни і, прибравши гордовито-мужнього виразу, виглянув з ілюмінатора. Диво дивне! Поряд стояла ракета, схожа на мою, як дві краплі мезатону. В її великому ілюмінаторі я помітив чоловіка, який із здивуванням приглядався до моєї ракети. Розкритий від подиву рот робив незнайомця схожим на дурника. Мене це дуже потішило. На корпусі ракети тьмяно блищав напис: “Фіалка”. Оце вже неподобство! Скопіювати прекрасну форму моєї ракети — то ще хай собі. А її назву?
Я знову глянув на незнайомця. Він щось кричав до мене, широко роззявляючи рот і витріщаючи очі. Вигляд у незнайомого був дуже кумедний. Я зневажливо стенув плечима і, зручніше вмостившись у кріслі, натиснув на кнопку “Старт”.
І досі мені неприємно згадувати, що сталося потім. Раптовий поштовх викинув мене з крісла, корпус затріщав, щось загуркотіло і вибухнуло. Я кинувся в апаратну і, о жах, побачив, що вибухнув нуль-перетворювач. Очевидно, хлопці підсунули мені старий прилад, який уже був в ужитку. Він і вибухнув, не витримавши робочого навантаження. Я опинився в жахливому становищі — аварія сталася за багато світлових років від рідної Діетани. Важко зітхнувши, я вийшов назовні. І зразу пересвідчився: планета, на якій я здійснив посадку, була технічно відстала, примітивна. По небу проповз ракетоплан давньої конструкції, а з прибуттям мене з’явився вітати якийсь допотопний робот. Я швидко зв’язався по відеотелефону з директором Інституту Космосу, змалював ситуацію і попросив допомоги. Директор зніяковів.
— Розумієте, — промимрив він, відводячи очі, — ми не можемо вам як представникові дружньої цивілізації відмовити в допомозі. Проте наші можливості обмежені. Ваша планета не передала Землі знань в галузі гіперпростору. Ми, правда, можемо спробувати розв’язати цю проблему самостійно, але… Гм. Теми нуль-простору немає в плані нашого інституту. Це по-перше…
Відповідь директора обурила мене.
— Що за дурниці?! — гримнув я на нього. — Невже ви не можете виготовити елементарний нуль-перетворювач?
— На жаль, не можемо, — сухо відповів директор. — Діетана передала нам технологію створення біороботів, голографічного телебачення, вирощування продуктів харчування на живильних середовищах, але принцип дії нуль-перетворювача… Ні. Тому в даний момент ми вам не можемо допомогти.
— Не можемо!.. А що ви можете?! — обурено вигукнув я. — Яке убозтво! Куди я попав?
— У всякому разі туди, — блиснувши очима, спокійно відповів директор, — де можна навчитися культурно поводитись.
Екран погас. Я знову натиснув на клавішу виклику і, зціпивши зуби, змусив себе вибачитись. Щоб вибратися з цієї пастки, треба було вгамувати почуття обурення.
— Ми можемо послати запит на вашу планету, — стриманно запропонував директор, і в його голосі я вчув глузування.
— Запит! — з відчаєм скрикнув я. — До моєї зоряної системи він ітиме тридцять років!
— Заспокойтесь, — офіційним тоном промовив