Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
— Я бачу, ти часто тут буваєш.
Батько.
Я думав: чи міг мій стан бути успадкованим? Але якщо так, то хіба мій батько не сказав би мені про це? Чи міг хто-небудь бути таким верхоглядом, настільки захопленим своїм гонором і своїм часом, щоб не заговорити зі своїм сином про такі жахливі речі? До того ж, якщо моя біда була успадкованою, то звідки була така повторюваність поведінки мого батька, адже знання наслідків мало призводити до змін?
— Так, сер, — автоматична відповідь, керована інстинктом. У дитинстві я зазвичай ввічливо підтверджую всі припущення дорослих, хоча подекуди вони бувають дурні, а дуже часто — неправильні. У тих небагатьох випадках, коли я намагаюся бунтувати, мене або принизливо ігнорують, як упертого, або, як це траплялося кілька разів, мої дії ставали приводом відшмагати мене. Втім, хоча «Так, сер» зберігає нейтральність, воно не надто корисне з точки зору продовження бесіди, тож якийсь час ми мовчали.
А потім:
— Ти молишся Богу?
Мушу визнати, банальність цього питання на кілька секунд спантеличила мене. Невже цей чоловік, половина генів якого є в мені, не вигадав нічого іншого? Заводячи ситуацію в ще глухіший кут, я відповів ще одним «Так, сер».
— Це добре. Тебе добре виховали.
У його голосі чулося вдоволення, яке я через надмірний ентузіазм міг надто вільно інтерпретувати як батьківську гордість. Коли наша бесіда досягла таких глибин, мені здалося, що він зараз піде, тому я спитав:
— А про що молите ви, сер?
Промовлене дорослим, це питання було би нечемним, безтактним. Але з вуст дитини, нездатної зрозуміти можливі відповіді, воно могло бути навіть милим, і я виконав цю роль із якомога невиннішим виразом обличчя, який уже репетирував перед дзеркалом. Бо самий лише юний вік, на жаль, ніколи не гарантує наївнісь погляду.
Він надовго замислився — не стільки над питанням, скільки над сповіддю чужій людині — а потім усміхнувся й обрав безпечний варіант:
— Про те, про що й усі. Про хорошу погоду, гарну їжу та добробут моєї родини.
Напевно, моя ошелешеність цією відповіддю проявилася у виразі мого обличчя, бо його лице смикнулося від розуміння помилки; щоб приховати це, він ніяково скуйовдив мені волосся, і припинив це так само швидко, як і почав.
Це була моя перша змістовна розмова з моїм біологічним батьком, і її було важко назвати передвісницею змін на краще.
Розділ 22
Клуб Хронос — це влада.
Не треба обманювати себе, це правда.
Лінощі, апатія та відсутність цікавості — ось що стримує застосування його ресурсів. А ще, напевно, страх. Страх того, що було, і того, що буде. Неправдою буде стверджувати, що ми, калачакри, можемо жити не зазнаючи наслідків своїх вчинків.
У четвертому житті я наклав на себе руки, щоб утекти від Фірсона та його магнітофона, а в п'ятому житті я дійсно шукав психологічної допомоги, як порадила мені Вірджинія. Після народження я не відразу усвідомлюю, ким я є; це не короткий спалах, який відновлює всі спогади, а радше поступове згадування, яке починається на мій третій день народження й завершується перед четвертим. Гаррієт казала, що в перші роки свого п'ятого життя я багато плакав. Вона казала, що ніколи не бачила такої засмученої дитини. Тепер я розумію, що згадування моїх попередніх смертей певним чином було майже природною психологічною терапією, коли я проживав усе наново й усвідомлював, ким я є.
Як я вже казав, я шукав психологічної допомоги. Вірджинія мала рацію, кажучи, що від лікарів навряд чи її отримаєш, а від нашого священика, як я вже розповів, було мало користі. На той час, коли я згадав, хто я та звідки, я міг уже бачити ознаки хвороби Гаррієт і виснажене обличчя Патрика, чия дружина марніла в нього на очах. Рак — процес, над яким здорові не мають влади. Я був дитиною й не міг висловитися перед цими двома людьми, яких я зрештою, своїм повільним шляхом, полюбив. Мені була потрібна допомога чужої людини, були потрібні засоби висловитися перед кимось іншим.
Я написав листа своєму батькові.
Можливо, мій вибір повірника здасться тобі дивним. Звісна річ, я не міг розповісти йому все, там не було навіть натяків на те, хто я такий насправді, не було про прожите майбутнє й згадок про мій вік. Натомість я твердим дорослим почерком писав листи, називаючи себе рядовим Гаррі Бруксом, який служив колись у підрозділі батька. Я написав це як вибачення, як сповідь, сказав йому, що він мене не згадає, але я його пам'ятаю й сподіваюсь на його розуміння. Я написав, що під час Першої світової потрапив у полон, вигадавши деталі цієї події на підставі прочитаних книжок і почутих байок. Я писав, як мене допитували, і в цьому себе не обмежував: побиття та страждання, приниження та втрати, маячня та наркотики; та мить, коли я спробував припинити все. Упродовж кількох місяців і багатьох листів я розповів йому все, змінюючи відповідно до легенди лише час і назви, а також описавши своє вдале самогубство як невдалий замах.
«Пробачте мені, — написав я в кінці. — Я не думав, що мене зламають».
Він не відповідав дуже довго. Я надав йому для надсилання відповіді абсолютно вигадану адресу, добре розуміючи, що віднести лист до відділення пошти доручать саме мені. Рядовий Гаррі Брукс виливав свою душу далекій людині, яка не відповідала, але я знав, що мені було потрібно не стільки отримати слова втіхи, скільки розповісти про те, ким я був. Сповідь була для мене всім, а відповідь — лише люб'язністю.
Але я все одно чекав на неї з дитячою пристрастю, яку не можу повністю пояснити гормонами та біологією тіла. Я почав розлючуватися за присутності свого батька, розуміючи, що він отримав листи рядового Брукса й прочитав їх, і дивуючись, як це він не плакав і зберігав крижаний спокій перед лицем моїх страждань. Мій гнів, напевно, було
