Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
Авжеж, цілком можливо, що історія про Сару Шивон Ґрей є міфом, бо це було так давно, що ніхто з членів Бостонського Клубу не пам'ятав, а сама вона давно зникла. Втім, саме цю історію розповіла мені Вірджинія, посадивши мене в блакитне крісло під портретом давно померлого члена Клубу, що висів на стіні червоної кімнати Лондонської філії Клубу Хронос, і хоч доказів цієї історії немає, принаймні, Вірджинії вона дуже подобалася.
Так само, як Клуби Хронос не були обмежені в часі, у просторі вони теж не завжди фіксовані. Лондонська філія не була винятком.
— У районі Сейнт-Джеймс ми знаходимося вже кілька століть, — пояснювала Вірджинія, наливаючи новий келих чудового контрабандного бренді. — Але іноді ми опиняємося у Вестмінстері, час від часу в Сохо. У цьому винний керівний комітет у 1820-х! Їм так набридає бути в одному місці, що вони переносять будівлі, а нам доводиться тинятися навколо й шукати, куди цього разу подівся Клуб.
Наразі Клуб знаходився в кількох вулицях на північ від парку Сейнт-Джеймс, на південь від Пікаділлі, поміж ательє та палацами пристарілих багатіїв, а на вході мав єдину латунну табличку з написом «ЧАС ЛЕТИТЬ. КРАМАРЯМ НЕ ТУРБУВАТИ».
— Це жарт, — пояснила вона, коли я спитав. — Це ті, що жили в 1780-х. Усі завжди залишають іншим маленькі повідомлення. Одного разу я закопала в 1925 році капсулу з життєво важливим повідомленням для Клубу, який буде через п'ятсот років.
— І що в тій капсулі? — спитав я.
— Рецепт справжнього лимонного шербету, — побачивши вираз мого обличчя, вона розвела руки: — А ніхто не обіцяв, що бути в кінці плинних лінійних подій просто!
Я надпив бренді й ще раз оглянув кімнату. Як і багато інших будівель заможних частин Лондона, ця повертала вас до тих часів, коли кольори були насичені, смаки манірні, а камінні полиці мали виготовлятися з мармуру. Портрети чоловіків і жінок, гарно вдягнутих у шати своїх часів, прикрашали стіни, наче некрологи в крематорії: «Виявляється, колись вони будуть чогось варті. Хоч бийте, не втямлю, чому, а я з Пікассо цілувалася!». Меблі були м'які й дещо запилені, височезні вікна були перехрещені стрічками.
— Щоб заспокоїти місцевих, любий. Поблизу нічого не вибухатиме, але перевіряльники такий галас здіймають.
У коридорах було тихо. Кришталеві люстри тихо брязкали, коли над нами пролітав літак, світло за цупкими шторами горіло в небагатьох кімнатах, нікого не було видно.
— Усі за містом, — безтурботно пояснила Вірджинія. — Більшість їдуть звідси ще до червня 1939 року. Річ навіть не стільки в бомбардуваннях, скільки в жахливому відчутті пригніченості. Наші члени стільки разів проживали все це, що терпіти вже не можуть, а тому їдуть до гарніших, яскравіших місць із кращою вентиляцією, де їм не докучає ця війна. Багато хто їде до Канади, особливо з тих клубів, де справи гірші: Варшава, Берлін, Ганновер, Санкт-Петербург, інші. Один або двоє іноді залишаються тут заради пригод, але мені такого не треба.
То чому вона тут?
— Щоб не дати кораблю затонути, дорогенький! Зараз моя черга доглядати за нашими найновішими членами. Це я, до речі, тебе маю на увазі — ти наш перший новий член за шістсот років. Але також є кілька членів, які народжуються саме зараз, бо їхні матусі так розчулилися тим, що їхні хлопці їдуть воювати, що дещо втратили обачність. Хтось має залишатися тут і дбати про те, щоб їхнє дитинство не було надто важким. Дуже часто все можна вирішити грошима, але іноді… — вона обережно ковтнула з келиха, — хтось має бути організатором. Евакуація та інше. З батьками іноді буває дуже важко.
— То це і є ваше призначення? — спитав я. — Ви… дбаєте під час дитинства?
— Це одна з наших найголовніших ролей, — безтурботно відповіла вона. — Дитинство — найбільш обтяжливий час наших життів, якщо тільки не маєш схильності до жахливої смерті або до якоїсь спадкової хвороби. Ми маємо знання та досвід десятків життів, але якщо скажеш нудним лінійним дорослим, що їм варто вкласти гроші у виробництво гуми, бо вона стане хітом, то тебе лише погладять по голівці та скажуть «Молодець, Гаррі, йди гратися своїм паровозиком». Також, багато з наших членів народжуються бідними, і дуже приємно знати, що є суспільство людей, які розуміють одне одного й подбають про те, щоб у тебе була пара пристойних шкарпеток і зроблять так, щоб тобі не треба було кожного життя витрачати кілька нудних років на школу. Річ не тільки в грошах, — задоволено завершила вона, — а ще й у товаристві.
У мене було сто питань, тисяча, вони вирували в моїй голові, але я не міг жодне з них сформулювати, тож обмежився невпевненим:
— Чи є якісь правила, які мені слід знати?
— Не пустуй із темпоральними подіями! — твердо заявила вона. — У минулому житті ти накоїв нам проблем, Гаррі — це не твоя вина, звісно, зовсім ні; ми всі в халепах бували — але Фірсон отримав достатньо інформації для того, щоб змінити хід історії, а ми не можемо цього допускати. І річ не в тому, що нам усе байдуже, просто ніколи не вдається передбачити все.
— Що-небудь ще?
— Не кривдь іншого калачакру. Нам насправді було би байдуже, що ти з ким робиш, за умови, що це не надто непристойно й не привертає увагу до нас, але ми пам'ятаємо, а це не годиться. Поводься гарно!
— Ви казали про внески…
— Так, якщо отримаєш можливість заробити непристойно величезну купу грошей, то залиш частину для нашого благодійного дитячого фонду. Майбутні покоління дуже за це вдячні.
Чи це все?
Ні, не зовсім.
— Це не те що б правило, любий Гаррі, просто порада, — пояснила вона. — Не кажи нікому, звідки ти та з якого часу. Принаймні, подробиці.
— Чому?
— Бо так тебе можуть убити, — весело сказала вона. — Тобто, я певна, що ніхто цього не захоче, бо ти ж, начебто, такий милий молодий чоловік, але раніше таке вже траплялося, а тому питати про народження вважається неввічливим. Не питай і не кажи — так у нас заведено.
І
