Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

стабільні посади. Я набрав вимову, яка була майже такою самою пародією на аристократичну, як у Фірсона, дозволяючи дещиці свого природного акценту спливати, коли мені було потрібно справити враження на потенційного роботодавця: ось як я важко працюю над своїм соціальним статусом. Насправді ж те, що я назвав своїм «природним акцентом», настільки спотворилося мандрівками, прожитим часом і вивченими іноземними мовами, що я часто ловив себе на тому, що пародіював своїх колег, несвідомо повторюючи їхні інтонації. З Патриком я розмовляв як житель Півночі, з бакалійником — як кокні, а зі своїми колегами — як чоловік, який мріє працювати на Бі-Бі-Сі.

Вірджинія ж, як виявилося, такими речами не переймалася.

— Привіт, дорогенький! — вигукнула вона, і я відразу впізнав її, хоча минуло вже двадцять два роки відтоді, як вона пронесла мені в будинок на Півночі розкладний ніж. Зараз вона була молодша, трохи за сорок, але все одно вдягнута наче для вечірки, на якій будуть крутий джаз і щедрі чоловіки, й жодна деталь її зовнішності не вказувала на турботи теперішнього.

Я миттєво підвівся, ніяково й формально, на що вона не зважила й відразу схопила мене за плечі й згідно з модою, часи якої ще не настали, поцілувала мене в обидві щоки.

— Гаррі! — скрикнула вона. — Боже мій, який ти зараз молодий!

Мені було двадцять два роки, а вдягався я так, щоб виглядати на двадцять дев'ять, щоб мене вважали вартим довіри. Реально я був більше схожий на дитину, яка грається в одязі свого батька, я ж бо ніколи не вмів користуватися своїм тілом. Вона взяла мене під лікоть і повела в напрямку Букінгемського Палацу, який ще не був ушкоджений тим бомбардувальником, що зрештою впаде на станцію «Вікторія», але до того було ще кілька місяців.

— Як усе пройшло? — весело спитала вона, ведучи мене вздовж Мелу наче сільського родича, що приїхав до міста на родинні свята. — Стегнову артерію важко перекрити, якщо вже порізав, і нервових закінчень там набагато менше. Я хотіла пронести тобі щось хімічне, але тоді довелося діяти поспіхом — така метушня!

— Чи була смерть єдиним варіантом? — непевно спитав я.

— Любий! — вигукнула вона. — Інакше вони б знову тебе спіймали й знову допитували, а якщо відверто, то навіщо нам це? До того ж… — непомітно штовхнувши мене в бік ліктем, вона мало не повалила мене, — якби ти не прийшов сьогодні, то звідки нам було знати, що ти дійсно один з нас?

Я повільно вдихнув, щоб заспокоїтися. Ця дуже дивна зустріч коштувала мені мого життя й двадцяти двох років очікування.

— Дозвольте спитати, впродовж найближчих п'ятнадцяти хвилин ви не збираєтеся швидко піти звідси? Я питаю про це тому, що маю питань на кілька сотень років, тож хочу знати, чи треба мені обрати з них найбільш важливі.

Вона грайливо плеснула мене по руці.

— Хлопчику мій, — відповіла вона, — ти маєш попереду цілі століття, впродовж яких зможеш питати про що завгодно.

Розділ 24

Клуб Хронос.

Ми з тобою так багато сперечалися через нього.

Ніхто не знає, хто його заснував.

А точніше, ніхто не знає, кому вперше спала ця думка.

Зазвичай його засновано у Вавилоні, приблизно за три тисячі років до нашої ери. Ми знаємо про це тому, що засновники зазвичай зводять у пустелі посеред безіменної долини обеліск, на якому пишуть свої імена та якісь послання наступним поколінням. Іноді це повідомлення є щирою порадою. «СТЕРЕЖИСЯ САМОТНОСТІ», «ШУКАЙ РОЗРАДИ», «НЕ ВТРАЧАЙ ВІРУ», тощо. Іноді, якщо засновники не відчувають до своїх наступників особливої поваги, вони залишають брудний жарт. Сам обеліск також став чимось на кшталт предмету жартів. Час від часу одне з поколінь Клубу Хронос забирає цей обеліск і ховає в іншому місці, щоб наступники сушили голову, намагаючись знайти його. Тоді обеліск залишається схованим сотні років, доки на нього зрештою не наткнуться заповзяті археологи, і тоді вони теж залишають на його стародавній поверхні свої повідомлення, починаючи від «З ЧАСОМ УСЕ ЗНАХОДИТЬСЯ» й закінчуючи більш банальним «ТУТ БУВ ГАРРІ».

Сам обеліск завжди змінюється від покоління до покоління: в 1800-х ревні вікторіанці знищили його за занадто очевидну фаллічність його форми, ще один затонув і загубився на дні моря, коли його транспортували в Америку. Яким би не бувало його призначення, він залишається заявою минулих членів Клубу Хронос усім майбутнім, що вони, калачакри 3000 року до нашої ери, були тут перші й нікому цим не поступляться.

Втім, подейкують, що найперший засновник Клубу Хронос був зовсім не з глибокої давнини, що насправді це була жінка, яку звали Сара Шивон Ґрей, а народилася вона в 1740-их. Вона однією з перших почала активно шукати інших калачакр, збираючи впродовж багатьох сотень років і десятків життів дані про те, хто ще в її рідному місті Бостоні може мати схожу природу. Калачакри зазвичай трапляються приблизно один на півмільйона населення, тож те, що їй вдалося знайти кілька десятків, не можна недооцінювати.

І щодо цих кількох десятків Сара Шивон Ґрей швидко збагнула, що вони є не просто братерством у теперішньому часі, але й братерством, яке буде згодом і було колись. Дивлячись на своїх колег, вона збагнула, що якщо найстарішим було майже дев'яносто років, то дітьми вони стають на початку сторіччя, який вона не могла побачити, бо була замолода для цього; а якщо наймолодшому було лише десять років, він буде дідусем під час Американської громадянської війни, і таким чином відвідає майбутнє, в якому її ніколи не буде. Старому з минулого вона сказала: «Ось, що я знаю про майбутні події. Зароби на цьому гроші», і дійсно, коли вона знову народилася в 1740-х, той старий уже стукав у її двері й казав: «Вітаю, юна Саро Шивон Ґрей. Я скористався твоєю порадою й заробив золото, і тепер тобі, дівчинко, не треба буде ніколи працювати». Тоді вона зробила таку саму послугу дитині, яка доживе до громадянської війни, сказавши: «Ось золото, яке я інвестую. На той час, коли ти виростеш і постарієш, це буде великий статок, і тобі не треба буде працювати. А за це я прошу тебе лише про те, щоб ти зробив таку саму послугу будь-якому іншому схожому на нас, з яким познайомишся в майбутньому, щоб вони теж мали безпеку та добробут у цьому складному світі». Ось так і поширився Клуб Хронос: кожне покоління інвестувало в майбутнє. А поширюючись у майбутнє, він також поширився й у минуле, діти цього