Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

— Боже мій, Гаррі, мені дуже шкода. Мені дуже шкода, що ти це робиш. Хотів би я припинити це…

Я ненавидів його; я заплакав, притулився обличчям до його долоні й ридав.

Розділ 19

Я написав два листи.

Люба Дженні!

Я кохаю тебе. Я думав, що треба написати ще щось, що мають бути інші слова, але коли почав писати, то знайшов лише ці. Немає інших слів, окрім цих, немає іншої правди, що була би більшою, простішою або правильнішою. Я кохаю тебе. Мені дуже шкода, що я тебе налякав, я сильно шкодую про все, що було сказано й зроблено, і про все, що треба було сказати та зробити. Я не знаю, чи матимуть мої вчинки наслідки за межами цього життя, але якщо ти житимеш далі без мене, не вини себе за те, що ти почуєш, а живи довго, щасливо та вільно. Я кохаю тебе. От і все.

Гаррі.

На випадок, якщо її пошту перевіряють, я написав на конверті адресу друга. Другого листа було надіслано докторові Саймону Балладу, неврологу, який іноді бував моїм науковим опонентом, а іноді ми з ним випивали разом, і в певному сенсі, хоч ми ніколи про це й не говорили, він був моїм надійним другом. Там було:

Любий Саймоне!

Упродовж останніх місяців ви мали почути про мене багато такого, що могло посіяти у вашій душі сумніви. Цей лист лише поглибить їх, і за це я мушу просити вашого вибачення. Наразі я не маю можливості розповісти ані про те, що зі мною сталося, ані про справжній смисл мого до вас прохання, бо це всього лише лист із благанням про послугу. Вибачте, що я прошу вас зробити це, нічого не пояснюючи, але заради нашої дружби, заради поваги, що була між нами, та надії на те, що ще настануть кращі часи, будь ласка, виконайте це прохання. Нижче ви знайдете текст оголошення, яке потрібно розмістити в газетах з великим накладом. В усіх газетах оголошення має бути надруковане в один день, одночасно. Байдуже, який саме це буде день, але чим скоріше, тим краще. Якщо я матиму можливість, я відшкодую ваші витрати й зроблю все можливе, щоб віддячити вам за вашу люб'язність і витрачений вами час.

Читаючи цей лист, ви сумніватиметеся в тому, що це слід робити. Ви питатимете себе про те, які мотиви керують мною, та чи несете ви відповідальність за мене. Не думаю, що цими кількома словами я в змозі переконати вас або змінити вашу думку. Я можу лише сподіватися на те, що вам вистачить того взаємного зв'язку, що існує між нами, та мого обіцяння, що мої наміри добрі й виконання мого прохання не матиме поганих наслідків. Якщо ж цього недостатньо, то я не знаю, що буде зі мною, тож можу лише благати вас виконати це прохання, як я ніколи не просив вас ні про що раніше.

Передавайте мої вітання своїй сім'ї, бажаю вам усього найкращого й знайте, що я залишаюсь вашим другом.

Гаррі.

А нижче того листа був текст власне оголошення:

Клубові Хронос.

Я Гаррі Оґаст.

26 квітня 1986 року трапилася аварія в четвертому енергоблоці.

Допоможіть.

Цей текст було надруковано в розділі оголошень газет «Ґардіан» і «Таймс» 28 вересня 1973 року, а три дні по тому його було вилучено з усіх архівів.

Розділ 20

Фірсон зламав мене.

Ми знову повертаємося до мого четвертого життя. Таке враження, що ми завжди повертаємося до нього; навіть коли я намагаюся уникнути цього, я знову стою перед ним навколішки, знову плачу в його руках. Боже, будь ласка, припини це!

Він зламав мене.

Я зламався, і це було полегшенням.

Я перетворився на автомат, що диктував заголовки газет і історії, які я колись чув, слово за словом, день за днем, згадуючи свої минулі життя. Іноді я переходив на мови своїх подорожей, змішував повідомлення про масові вбивства та про скинутих правителів із висловлюваннями Будди та уривками з догми Сінто. Фірсон мене не зупиняв і не виправляв, а просто сидів і слухав, а на магнітофоні оберталися дві великі бобіни, які кожні двадцять хвилин треба було міняти. Він майстерно користувався палицею та морквою: завжди був поруч під час «моркви», завжди відсутній під час «палиці», тож у моєму розумі, попри те, що я розумів, що відбувається, Фірсон став чимось на кшталт золотого янгола, який приносить тепло й звільнення від болю. Я розповідав йому все, моя ідеальна пам'ять стала моїм прокляттям, доки через три дні не з'явилася вона.

Попри наркотики та виснаження я відчув її прибуття: у вестибюлі здійнялася якась метушня. А потім владний голос гукнув: «Боже милосердний!»

Я був тоді у меншій з двох вітальнь, сидів, як завжди, згорблений біля магнітофона й бубонів нудні спогади про замах на вбивство президента Рейгана. Вона увірвалася в мою кімнату хуртовиною довгих, майже середньовічних рукавів. Її хвилясте сиве волосся підстрибувало на голові, наче жива істота, що жила за власними законами. Рум'яна на її обличчі вкривали глибокі каньйони зморшок, важкі персні на пальцях спалахували, коли вона змахувала руками.

— Ви! —