Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
І саме ці безпідставні твердження, взагалі-то, й привели до мого порогу Вінсента.
— Докторе Оґаст, — рішуче сказав він, — я хочу обговорити теорію багатьох всесвітів.
Це був досить несподіваний спосіб вітання, і я зі смутком усвідомив, що впродовж кожної секунди, поки Вінсент стоятиме на моєму порозі, дбайливо розведений мною в каміні вогонь згідно з законами термодинаміки витрачатиме дещицю тепла, яка нікого не втішить. Розуміючи, що він не збирається йти, та зваживши на те, що надворі сильнішав сніг, я супроти свого бажання запросив його зайти.
Вінсент Ренкіс. Під час нашої першої зустрічі він був молодий, йому щойно виповнилося вісімнадцять, але вже тоді він мав вигляд чоловіка середнього віку. Якимось чином йому вдалося попри карткову систему бути повнощоким, але не жирним, кругловидим, але не товстим; втім, мускулистим його ніколи не можна було назвати. Його русяве волосся вже рідшало на маківці, обіцяючи в майбутньому лисину, а двійко сіро-зелених очей визирали з обличчя, яке неначе зліпив із занадто вологої глини зайнятий скульптор. Холоші його штанів уже тоді були закочені так, щоб утруднити дослідження його соціального походження, а ще на ньому був твідовий піджак, без якого я його не бачив ніколи, незалежно від пори року. З його ствердженням про те, що цей піджак витримає тисячу років, я ще можу змиритися, але його впертість щодо того, ніби закочені холоші потрібні для їзди на велосипеді, була повною нісенітницею, бо того вечора вулицями Кембриджа не проїхав би жодний колісний транспорт. Крекнувши, він важко всівся на гірше з двох крісел, що стояли біля каміна, і раніше, ніж я встиг всістися навпроти й спробувати повернути свої думки з теплої тиші до світу сучасної науки, він вигукнув:
— Дозволяти філософам застосовувати їхні банальні аргументи до теорії багатьох всесвітів — розхитувати цілісність сучасної наукової теорії!
Щоб виграти час на обдумування відповіді, я потягнувся до найближчого келиха та пляшки з віскі. Та частина мене, що була вчителем, мала спокусу стати адвокатом диявола, але вчитель програв.
— Так, — сказав я. — Я згоден.
— Теорія багатьох всесвітів не має жодного відношення до індивідуальної відповідальності за вчинки; це лише продовження досить спрощеної ньютонівської концепції про наявність протидії на кожну дію, а також концепції, згідно з якою немає стану абсолютного спокою та немає розуміння природи частинки без зміни об'єкта спостереження!
Схоже, ця тема його дуже сильно обурювала, тож я знову сказав «Так».
Його брови шалено рухалися. Він мав моторошну звичку говорити бровами та підборіддям, у той час як решта його тіла залишалася майже нерухомою.
— То навіщо ви витратили п'ятнадцять сторінок своєї останньої статті на обговорення етичних наслідків квантової теорії?
Я надпив з келиха й чекав, доки його брови опустяться на свій природний (не мінімальний) енергетичний рівень.
— Вас звати Вінсент Ренкіс, — зрештою сказав я, — і мені це відомо лише тому, що коли університетський швейцар закидав вам, що ви ходите по газону, ви представилися саме цим ім'ям, одночасно поставивши швейцара до відома, що в сучасному мінливому суспільстві його посада незабаром стане не тільки непотрібною, а ще й приводом для жартів. На вас тоді, якщо не помиляюсь, була та сама, що й зараз, оливкова сорочка, і я…
— На вас були синя сорочка, сірі шкарпетки, університетська мантія, ви мчали до брами, і я припустив, що ви спізнюєтеся на лекцію, бо було без п'яти, а більшість своїх лекцій ви читаєте в десяти хвилинах звідти.
Я ще раз подивився на Вінсента й цього разу вже свідомо звернув увагу на всі його риси, які несвідомо вже помітив. А тоді вже:
— Гаразд, Вінсенте, поговорімо про етику та науковий метод…
— Перше — суб'єктивне, друге — істина.
— Якщо ваші переконання такі непохитні, я не розумію, навіщо вам моя думка?
Куточок його рота смикнувся в короткій усмішці, і на мить він зобразив на лиці сором.
— Вибачте, — зрештою сказав він. — По дорозі до вас я трохи випив. Я знаю, що буваю… жорстким.
— Чоловік повертається в часі… — почав був я, і у відповідь на негайну відразу на обличчі Вінсента підняв руку й заспокійливо сказав: — Це просто припущення, розумовий експеримент. Чоловік повертається в часі назад і бачить, як події минулого розгортаються перед ним, як майбутнє. Він виходить зі своєї машини часу…
— Миттєво змінюючи минуле!
— …і перш за все надсилає собі молодшому список переможців у перегонах. Що ми отримаємо?
— Парадокс, — упевнено проголосив Вінсент. — Він не має спогадів про те, що надсилав ці дані; він ніколи не вигравав гроші. А якби вигравав, то не збудував би машину часу й не повернувся б до минулого, щоб відправити собі ці дані, завдяки яким вигравав — це нелогічно.
— Що ми отримаємо?
— Неможливість!
— Будьте ласкаві, зробіть припущення.
Він шалено пирхнув, а потім вигукнув:
— Можливі три варіанти! Перший: тієї самої миті, коли він вирішить надіслати собі потрібні дані, він згадає, як отримав їх, і його особиста історія зміниться, таким чином він само-увічнює власне існування, бо без виграшної інформації не зміг би збудувати свою машину часу. Парадокс у даному випадку полягає в тому, що ніщо не береться з нічого, а його ініціатива, його причинна подія насправді є наслідком, але ж навряд чи ми спиратимемося за такого сценарію на логіку. Другий: весь всесвіт руйнується. Так, це дещо мелодраматично, але якщо ми вважаємо час скаляром без відмінних значень, то я не бачу іншого варіанта, і це велике марнотратство, зважаючи, що йдеться лише про вдалу ставку на перегонах. Третій: тієї самої миті, коли він вирішує надіслати собі дані, створюється паралельний всесвіт. У своєму всесвіті, в його особистій історії, він повертається додому, нічого не вигравши за все своє життя, а в паралельному всесвіті його молодша версія несподівано для себе стає мільйонером і живе далі щасливо. І що з цього виходить?
— Не маю жодної гадки, — безтурботно
