Українська література » Фантастика » Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт

Читаємо онлайн Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт
за хліб, за смалець, мені…

— Гаррі! — виявилося, що Фірсон теж уміє удавати аристократичну вимову.

Я завмер у дверях, тримаючи хліб під пахвою й на половину розпакувавши смалець. Фірсон відразу підійшов до мене і з невимовною приязню схопив мене в обійми.

— Я так турбувався, що ми розминемося з тобою! — вигукнув він, і луна від його голосу гасала по всій тихій кам'яній вулиці. — Слава Богу, що ти встиг.

Його машина була припаркована в двадцяти метрах звідти, схожа на ревучу тварюку з казкового лісу. Задні двері були вже відчинені, один з моїх безіменних охоронців — цілком можливо, що той самий, в якого я поцупив пальто — тримав їх відкритими. Я подивився на машину, подивився на Фірсона, а тоді, не маючи впевненості, але інтуїтивно відчуваючи, що це треба зробити, кинув хліб і з усієї сили вдарив Фірсона ліктем по носу.

Я мушу із задоволенням зазначити, що щось тріснуло, а коли я прибрав руку, на рукаві залишилися бризки крові.

На жаль, я не встиг пробігти й десяти метрів перед тим, як пекар із дивовижною для свого малорухливого фаху швидкістю завалив мене прийомом регбі й усівся на мою голову.

Розділ 16

Препарати.

Знову препарати.

Вони пристебнули мене до ліжка так само, як це робив доктор Абель, але на відміну від нього вони не мали медичного обладнання, а тому скористалися мотузками й ременями. Вони не били мене сильніше, ніж було достатньо для того, щоб здолати мій опір — рівно стільки, щоб я зрозумів, що мій єдиний вибір — коритися. Потім Фірсон сказав:

— Мені шкода, що дійшло до цього, Гаррі, справді шкода. Я сподівався, що ти зрозумієш.

Від скополаміну я сміявся; від темазепаму — засипав. Вони спробували амітал-натрій, і я не міг зупинити плач, хоча й не відчував великого смутку. З першою дозою барбітуратів вони помилилися, і моє серце мало не вистрибнуло через вуха. Вони скоригували дозу, а потім Фірсон сидів біля мене, а я пускав слину й лепетав якусь дурню.

Він казав:

— Ми не хочемо робити тобі боляче, Гаррі. Божечко, я ж не з таких, я зовсім не такий! Я на боці хороших. Я хороша людина, яка намагається зробити краще. Ми не хочемо робити тобі боляче, але ти мусиш розуміти, що це важливіше за тебе або мене, набагато важливіше.

Коли принесли з гаража кабелі з клемами, він наблизив своє обличчя до мого майже впритул і сказав:

— Гаррі, не змушуй мене робити це. Ну ж бо, ми можемо без цього! Ми можемо зробити все кращим, разом. Ми можемо зробити цей світ кращим!

Не дочекавшись моєї відповіді, вони вкололи мені антипсихотичні засоби й під’єднали кабелі до штепсельної розетки на стіні. Але один з них щось переплутав, до чогось доторкнувся і зазнав удару струмом сам: завив, як койот у мультфільмі, й підстрибнув на півметра. Їм довелося увести його, прикласти до його руки лід, і більше вони того дня електрикою не бавилися.

— Ну ж бо, Гаррі, — шепотів Фірсон. — Зроби правильно. Зміни, в дідька, світ! Зміни!

Я сміявся, насолоджуючись теплотою темазепамової хвилі.

Розділ 17

Складність — виправдання вашої бездіяльності.

Це завжди було мантрою Клубу Хронос, і я хочу, щоб ти це знав. У цьому немає шляхетності, немає зухвальства, немає справедливості, немає амбіційності, але якщо ти змінюєш перебіг історії, перебіг самого часу, це має бути священною клятвою, прибитою над дверима кожного осередку Клубу Хронос. Я сказав про це Фірсону, але він не зміг зрозуміти.

Я вже писав раніше по перебіг наших життів, про три стадії. На той час, коли Фірсон почав накачувати мене галюциногенами, стадія відмови від того, ким я є, у мене, напевно, вже завершилася. У тому стані я був ще дуже далеко від прийняття, але мені здається, що дослідити свою природу я своїм власним способом, у міру своїх сил, намагався. У третьому житті я звертався до Бога, в четвертому — до біології. До мого п'ятого життя ми ще повернемось, але в шостому житті я намагався дослідити таємниці того, чим ми є, через фізику.

Ти мусиш розуміти, що в 1930-ті роки я був хлопчиськом. І не просто хлопчиськом, а незаконно народженою дитиною чоловіка, цікавість якого до останніх досягнень науки була не більшою, ніж моя — до родоводу його улюблених коней. Я не знав нічого про революцію, якої зазнала наукова думка: ні про відносність, ні про ядерну фізику, ні про Ейнштейна, ні про Бора, ні про Планка, ні про Габбла з Гайзенбергом. Я мав дуже приблизне уявлення про те, що земля кругла, а яблуко, падаючи з дерева, тяжіє до маси внизу, але впродовж кількох століть моїх перших життів сам час здавався мені лінійним і нецікавим, як металева лінійка будівельника. Лише ближче до 1990-их я почав розуміти концепції 1930-их і те, яким чином вони впливають не тільки на навколишній світ, але й, можливо, на те, ким або чим є я.

У моєму шостому житті я вперше отримав науковий ступінь. Мені тоді було двадцять три роки, і річ була не в тому, що я мав до науки якийсь особливий хист, просто в мене була можливість пропустити велику кількість нудної фази освіти й одразу перейти до того, що мене цікавило. Мене запросили працювати над Манхеттенським Проектом, стати наймолодшим членом того колективу, і я багато ночей не спав, думаючи, чи не погодитися мені на цю пропозицію. Мене не турбувала етика: незалежно від моїх особистих почуттів бомбу буде зроблено, а потім скинуто. Скоріше цей проект був для мене захопливою можливістю познайомитися з найкращими вченими того часу, бути запертими з ними в одній кімнаті. Зрештою, саме перспектива того, що я буду запертим, що моє походження буде досліджено занадто ретельно, а також небажання наражатися на непотрібну небезпеку (тоді радіацію ще погано контролювали, а її вплив на тіло майже не розуміли) стримали мене, і більшу частину війни я працював, розробляючи напрочуд правдоподібні гіпотези щодо технологій нацистів, починаючи з механізмів бомб і двигунів ракет і закінчуючи важкою водою та експериментальним ядерним реактором.

З Вінсентом я познайомився у 1945 році. Війну тоді було вже виграно, але мій обід був досі обмежений картковою системою. Я розумію, що це інфантильність — досі бути розчарованим тим, якою прісною була їжа впродовж більшої частини моєї молодості, та як багато часу потрібно

Відгуки про книгу Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста - Клер Норт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: