Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс

– Лондон, – продовжував Артур – Іслінгтон.

– А-а, – промовив нарешті Зафод, винувато всміхаючись, – на ТІЙ вечірці. Форд почувався ні в сих ні в тих. Він переводив погляд з Артура на Зафода й назад.

– Як це? – запитав він у Зафода. – Виходить, що ти також був на цій жалюгідній планетці?

– Хіба це можна назвати "був"? – Зафод намагався говорити невимушено. – Хіба що якихось півдня прольотом...

– Але я товкся там цілих п’ятнадцять років!

– Я про це не знав.

– Та що ти там робив?

– А, дрібниці, оглядав місцеві пам’ятки старовини.

– Він зіпсував нам увесь вечір, – Артур аж трусився від люті. – Чудовий костюмований вечір...

– Цього слід було чекати, – зазначив Форд.

– Там була така дівчина... – не вгавав Артур, – але зараз це вже несуттєво. Усе перетворилось на порох...

– Слухай-но, перестань нудити, – перебив його Форд. – То що там за дівчина?

– Точно не знаю. У мене нічого не вийшло, хоч я чіплявся до неї цілий вечір. Колосальна дівчина! Красива, приваблива, розумна... Коли ж, нарешті, мені вдалося затягти її в куток, з’явився цей тип. Хелло, лялечко, – сказав він, – цей хлопець тебе зовсім замучив. чи не хочеш поспілкуватися зі мною? Я – інопланетянин. – Більше я її не бачив...

– Так це був Зафод? – вигукнув Форд.

– Авжеж, – Артур сподівався, що його не вважають божевільним. – Хоча тоді в нього було дві руки й лише одна голова. Він називався Філом...

– І все ж ти повинен визнати, що він справді виявився інопланетянином, – сказала Тріліан, виходячи з дальнього кутка. Вона обдарувала Артура чарівною усмішкою, яка придавила його, наче ціла тонна цегли, а потім знову повернулась до пульта керування.

Кілька секунд на містку панувала мертва тиша, по тому Артур, спромігся погамувати своє сум’яття, спитав:

– Тріція МакМіллан? Що ти тут робиш?

– Те саме, що й ти, – відповіла вона. – Подорожую. А чим ще могла б я займатися, маючи два дипломи – математика й астрофізика? Чи ти гадаєш, ніби краще щопонеділка відмічатись на біржі?

– Безмежність мінус одиниця, – встряв у розмову бортовий комп’ютер. – Непередбаченість сягнула повноти.

Зафод позирнув на комп’ютер, на Форда, Артура й потім на Тріліан.

– Тріліан, – у задумі мовив він, – невже таке буде коїтись щоразу, коли ми запускатимемо Двигун Непередбаченості?

– Боюсь, що так, – відповіла вона.

Розділ 14

"Золоте Серце" нечутно мчало в нічному небі, тепер уже на звичайному фотонному двигуні. Члени екіпажу були збентежені від усвідомлення того, що зібралися тут усі разом не з власної волі. Їх долею розпорядився незбагненний закон – один із тих, що регулює рух атомів і молекул.

З полегшенням зустріли мандрівники надходження штучної ночі. Вони поспішили розійтися по своїх каютах, щоб там, наодинці з собою, спробувати проаналізувати ситуацію.

Тріліан не спала. Вона залізла на диван і дивилась на клітку з двома білими мишенятами. Це була остання і єдина ланка того ланцюга, що єднав її з Землею. Неабияких зусиль коштувало їй вблагати Зафода взяти їх із собою. Ні, вона не сподівалась хоча б колись побачити рідну планету знову. Але те, що її вже немає на світі, хвилювало Тріліан. Мишенята гасали по клітці, підбігали до годівнички, обнюхували одне одного, ховались у будиночку. Вона спостерігала за ними доти, аж доки забула про все інше. Тоді вона стрепенулась і пішла на місток стежити за екраном дисплея, де спалахували цифри, позначаючи рух корабля у космічному просторі. Робота – чудовий засіб, щоб відволіктися. Тріліан не пожалкувала б віддати півжиття, аби збагнути, від чого саме вона намагається відволіктися.

Зафод не спав. Він також віддав би половину життя, щоб дізнатися, про що це він так старанно не думає. Відчуття того, що в будь-яку мить часу в певному місці він ніколи не буває цілком, не полишала його з самого дитинства. Раніше йому легко вдавалося абстрагуватися від цього відчуття, але незбагненна й загадкова з’ява на борту Форда Префекта й Артура Дента розбурхала забуті переживання. У нього була така підозра, що ці хлопці з’явилися тут зовсім не випадково.

Форд також не спав. Яке це щастя знову подорожувати в просторі. П’ятнадцять років заслання і раптовий рятунок саме в ту мить, коли утратив будь-яку надію. Подорож із Зафодом обіцяла бути цікавою, хоча щось у поведінці його напівдвоюрідного брата насторожувало. Форд ніяк не міг зрозуміти, що саме. Те, що він став Президентом Галактики, факт сам по собі дивовижний. Але добровільно відмовитись від такої посади? Ні, тут щось не так. Розпитувати Зафода немає сенсу, він і сам не знає, що йому спаде на думку через хвилину. У непередбаченості вчинків йому вдалося досягти досконалості. Він хапався за будь-яку справу й виконував її блискуче, суміщаючи геніальність з наївністю й некомпетентністю. Розібратися, чого в нього більше – генія чи ідіотизму – часто було неможливо.

Артур спав. Він був смертельно втомлений.

У двері постукали.

– Зафоде..?

– Га.

-– Мені здається, ми знайшли те, чого шукали, – тендітна постать Тріліан вимальовувалась на тлі відчинених дверей.

– Справді?

Фордові набридло боротися з безсонням. Він засів за дисплей, що стояв у кутку його каюти. Спробував придумати додаток до статті про вогонів для "Путівника", але нічого не вийшло. Думки розбігалися. Він вимкнув дисплей і, одягнувши халат з емблемою "Золотого Серця", попрямував на прогулянку.

У капітанській рубці Форд побачив світло. Над приладами схилились дві невиразні постаті.

– Дивись! Корабель виходить на орбіту, – сказала Тріліан. – Планета під нами. Саме в тих координатах, які ти вказав. Зафод почув шурхотіння й озирнувся.

– А, це ти Форд! Заходь, – махнув він рукою. – Зараз я тобі дещо покажу. Форд підійшов. На екрані спалахували й гасли стовпчики цифр.

– Впізнаєш координати? – запитав Зафод.

– Ні.

– Я тобі підкажу. Комп’ютер!

– Хелло, хлопці, – зрадів комп’ютер. – Чудова компашка у нас, чи не так?

– Заткнися, – гаркнув Зафод,