Путівник по Галактиці для космотуристів - Дуглас Адамс

містку Зафод мучив інфрадельтахвильовий радіоприймач у пошуках останніх новин про свою особу. Протягом багатьох віків приймачами користувались так: натискали різні кнопки і крутили різні ручки. Удосконалення призвели до заміни управління на сенсорне – тепер для перемикання досить було легкого дотику. Для користування інфрадельтахвильовим радіоприймачем не треба було нічого торкатися, варто махнути рукою у потрібному напрямі. Таке вдосконалення, безсумнівно, заощаджувало чимало м’язових зусиль, але створювало певні незручності для слухачів. Тепер вони повинні були сидіти нерухомо, якщо, звичайно, хотіли дослухати передачу до кінця.

Зафод махнув рукою, й радіо переключилось. Та ж сама шок-музика, але трохи тихше – як фон для передачі останніх новин. Текст повідомлення був зредагований так, щоб він лунав в унісон з ритмом музики.

– Вітання усім розумним біоформам, хоч як далеко вони перебувають, – торохкотів диктор гугнявим голосом, – ми продовжуємо програму останніх новин, які передаємо на початку кожної години. Слухайте нас на інфрадельтахвилях цілодобово.

Головною новиною сьогодні, безсумнівно, є сенсаційне викрадення космічного корабля, обладнаного Двигуном Непередбаченості, яке так блискуче здійснив не хто інший, як Президент Галактики Зафод Бібльброкс. Питання, яке, напевне, хвилює ваших слухачів, – це чи остаточно втратив глузд наш Великий З? Бібльброкс – винахідник пангалактичного полоскальника, плейбой, про якого сама Ексцентрицицькія Зелумбідіс відізвалась як про найкращого коханця з часів Великого Вибуху. Бібльброкс, якого всьоме одноголосне обрано за Найнемоднішу Істоту у Відомому Всесвіті... куди занесе його цього разу. У нас в студії перебуває його особистий психіатр Гег Халфрунт...

Музика стишилась. В ефірі почувся інший голос, очевидно Халфрунта. Він розпочав: "Так, свичайно, я снав Сафота". Але цієї миті над головою пролетів електронний олівець і потрапив в радіус дії сенсорного радіо. Зафод повернувся розлютований. Позаду стояла Тріліан.

– Гей, – гукнув він, – ти що робиш?

– Я тут дещо з’ясувала, – Тріліан замислено постукала нігтем по цифрах на екрані дисплея.

– Це має бути щось надзвичайне, якщо ти відриваєш мене від останніх новин.

– Ти ще не наслухався про свою особу?

– Я почуваюся дуже непевно. Ти це знаєш.

– Зафоде, забудь на мить про свою особу. У мене важливі новини.

– Якщо поблизу виявиться щось важливіше, ніж моя особа, його слід негайно спіймати й знищити, – Зафод пильно поглянув на Тріліан, а по тому розсміявся.

– Це стосовно тих двох хлопців.., – сказала вона.

– Двох хлопців?

– Так, двох хлопців, яких ми врятували.

– А, – проказав Зафод, – тих двох-хлопців, яких ми врятували.

– Ми підібрали їх у секторі ZZ 9 Подвійної альфа Z.

– Ну то й що? – Зафод закліпав усіма чотирма очима.

– Це тобі ні про що не говорить?

– Ммммм, – промурмотів Зафод. – ZZ9 Подвійної альфа Z. ZZ 9 Подвійної альфа Z?

– Так, – сказала Тріліан.

– А що значить оце Z? – запитав Зафод.

– Котре?

– Будь-яке.

Однією з перших труднощей, що з нею зіткнулась Тріліан, спілкуючись із Зафодом, було з’ясування – коли 1) він прикидається ідіотом навмисне, щоб збити людей з пантелику (якщо йому ліньки помізкувати й хочеться, щоб за нього це робили інші), 2) він прикидається цілковитим дурнем, аби приховати той факт, що він таки нічогісінько не розуміє в тому, що діється, і 3) коли він справді впадає в ідіотизм. Народ вважав його дуже кмітливим, що загалом відповідало дійсності. Але кмітливість його спрацьовувала не завжди. І це Зафода непокоїло. Тож краще хай люди вважають його хитрим, аніж дурним. Саме це Тріліан і вважала дурістю, але переконувати його у неї не вистачало сил.

Вона зітхнула, і, щоб спростити справу, вивела на дисплей карту зоряного неба.

– Тут, – вказала вона пальцем.

– Ага, он воно що! – сказав Зафод.

– Ну? – запитала вона.

– Що, "ну"?

У її мозку, що розділився навпіл, одна половина кричала на другу.

– У цьому секторі ти зустрівся зі мною, – сказала вона якомога спокійніше. Зафод подивився на неї, по тому – на екран.

– Ах, он воно що! – гукнув він. – Оце так збіг. Ми мали попасти в центр туманності Коняча Голова. Як же ми залетіли сюди?

– Непередбачений Двигун, – Тріліан глибоко зітхнула, – ти казав, що на цьому кораблі ми можемо опинитись у будь-якій точці Всесвіту.

– Звичайно, але все одно, оце так збіг!

– Іще б пак!

– Знову опинитись у цьому місці й знову когось підчепити. Попри всі неосяжності Всесвіту! Мені треба поміркувати. Комп’ютере!

Бортовий комп’ютер Кібернетичної Корпорації Сіріуса, що контролював роботу кожної молекули корабля, миттєво включив синтезатор мови.

– Привіт! – проказав він бадьорим голосом, із друкарського пристрою вистрибнула перфострічка, що фіксувала все сказане комп’ютером: – Привіт!

– Господи! – не зважаючи на недовгий час роботи з цим комп’ютером, Зафод уже встиг його зненавидіти.

Комп’ютер заторохкотів зумисне веселим голосом рекламного агента, що закликає купити пральний порошок.

– Насамперед, повинен попередити, що з усіх питань звертайтесь прямо до мене. Мене поставили сюди, щоб їх вирішувати.

– Знаю, знаю, – замахав Зафод руками. – Краще вже я порахую на папірці.

– Розумію, – сказав комп’ютер, випльовуючи перфострічку, – але якщо у вас...

– Замовкни! – гримнув Зафод. Він вихопив у Тріліан олівця.

– Окей, окей! – сказав комп’ютер ображено і вимкнувсь. Зафод і Тріліан поринули у цифри, що мерехтіли на екрані штурманського пульта.

– Чи можемо ми вирахувати точно ймовірність їхнього врятування?

– Звичайно, – відповіла Тріліан, – це константа. Один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч семисот одного.

– Досить мала ймовірність, їм пощастило.

– Ще б пак.

– А їхні шанси бути підібраними кимось іншим?

Тріліан натисла кілька кнопок. Цифри показали один до двох у ступені безмежність мінус одиниця (ірраціональні числа широко використовувались у фізиці неймовірностей).

– Таки-так! – Зафод навіть присвиснув. Тріліан запитально поглянула на Зафода.

– І це ще далеко не всі збіги. Якщо скласти усе докупи, то вийде неймовірно мала ймовірність.

Зафод нашкрябав кілька цифр, потім закреслив їх і кинув олівець.

– Чортзна-що!