Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

— Будь-ласка, звільни мені руку.

Піт-ґорів спустили з повідків, і вони із жахливим гарчанням помчали до Валеріана. Він натиснув на гачок, і кулі залпом полетіли в бік тварин. Вони по-пітґорівськи заскавучали і чкурнули назад.

Лорелін відкрила маленьку відкидну панель на боці Рукава. Звідти вивалився пучок волокон. Вона сіла навпочіпки, вхопила заплутані кабелі й заходилася лагодити.

— Гадаю, якщо ти маєш намір прохати моєї руки, тобі краще було б спочатку повернути собі власну руку.

Коли вона це говорила, на її обличчі сяяла усмішка.

Він визирав, оцінюючи різні підходи для нападу, але після цих слів його голова різко крутнулася назад, і він подививсь на неї з усміхом та надією.

— Це твоє «так»?

Лорелін пустила на нього очима ґедзики й сказала лише:

— Не ворушись.

Він зробив спробу підкоритись, але потім зрозумів, що піт-ґори насправді не відступили. Оббігши квартал довкола, вони готувались тепер з другого боку напасти на Рукав — єдину видиму їм ціль. Валеріан розвернув руку й вистрелив у них.

— Припини! — насварила його Лорелін. — Як я можу полагодити тебе, якщо ти весь час рухаєшся?

— Якщо ти не поквапишся, лагодити буде нічого!

Валеріан стріляв у нападників. Ті попадали, однак почувся той самий останній жахливий звук — «клік-клік» — і з моторошним відчуттям усередині він зрозумів, що закінчилися набої. Якщо їх більше, або якщо по нього прийдуть охоронці…

— Сиди на місці, так краще! Не ворушись! — відповіла Лорелін, удивляючись вглиб механічної утроби Рукава.

Валеріан оглядав кожну закутину, звідки на нього могли напасти. Його погляд повернувся до купи дохлих піт-ґорів. Один з них здригнувся, клацнув зубами і став поволі зводитись на ноги. Потому стряхнувся, зиркнув на Рукав і почав, хитаючись, рухатися до них, піддаючи ходи.

— Швидше, Лорелін! — гаркнув Валеріан. — Один з них прямує сюди, а я без набоїв!

— Я роблю все, що здужаю, пане майор!

— Роби це швидше!

Лорелін скинула руки вгору.

— Хочеш зробити це сам?

— Лорелін, трясця, вони підходять. Поклади руку назад на ту штуку!

Але якось так сталося, що ці слова він вимовив голосом людини, не зовсім впевненої у своїй правоті.

— Гаразд, отже, годі скаржитися й не рухайся.

У Валеріана пересохло в роті. Він не боявся зустрічати небезпеку в обличчя. Лише був проти того, щоб зустрічати її з порожнім набійником. У його вусі з’явився голос майора Гібсона.

— Вас помічено, — волав майор, — розділіться!

Однак розділитися було геть неможливо. Серце Валеріанові мало з грудей не вискочило, коли він побачив, що поранений піт-ґор, який прямував до нього, був не сам. Дехто з його друзяк отямився настільки, що теж звівся на ноги й підбирався до Валеріана.

— Зараз їх троє, — повідомив він майора, — затримати надовго я їх не зможу.

— Ще кілька секунд, майоре — упала в річ Лорелін. Її пальці пурхали над переплетінням проводів, що скидалися на змій, а обличчя було нерухоме від напруги й зосередження.

— У наступ! — заревів охоронець.

Лорелін захлопнула накривку й подивилася Валеріанові в очі. Її власні очі палахкотіли.

— З тобою все гаразд?

— Дякую!

Вимовляючи подяку, він уже перекочувався, ухиляючись від нападу першого піт-ґора. Той проскочив повз Валеріана й розвернувся, з оголеними іклами кидаючись на спокусливий Рукав. Валеріан затамував дихання і штрикнувши пальцями, вбив цифри коду на клавіатурі Рукава.

Його рука щезла, і піт-ґор жалюгідно розтягся в болоті, клацнувши в повітрі здоровезними щелепами.

Валеріан витяг руку з Рукава й доторкнувся до неї другою рукою. Віртуальної реальності на сьогодні з нього було досить, і він хотів переконатися, що його рука досі існувала. Він усміхнувся і, звиваючись, виліз зі щілини, потому стягнув шолом і, відкинувши його, розкуйовдив волосся.

— Усе гаразд? Ти дістав усе, чого хотів? — спитала Лорелін, випростовуючись слідом за ним і хапаючи футляр з конвертером. — Чи можемо ми вже йти звідси?

Не чекаючи відповіді, вона похопилася назад до східних воріт. Валеріан рвонув слідком.

— Ваше прикриття розкрито, — промовив Гібсонів голос у їхніх вухах, поки вони бігли. — Ваші постаті щойно спалахнули на екрані сиїрта-друзяки Зіто. Рухайтеся швидше. Не змінюйте курс.

— Ми й не збираємось, — відрізала Лорелін.

Рідко коли Айгонові Сайрессу доводилося хутко рухатися, а коли він те робив, виходило не надто швидко. Охоронці донесли йому, що вони спіймали агента Валеріана в пастку, і він з помірною швидкістю прибув на місце. Однак тепер він стояв наприкінці вулиці й бачив тільки охоронців з нещасними обличчями та кілька дохлих і живих, але розгублених піт-ґорів, що гасали довкола, марно обнюхуючи землю.

— Вибач, босе, — вимовив один з кодхар’ганів.

— Він вибрався у свій світ, — додав інший. — Ми не знаємо напевно як, але він це зробив.

Усередині Айгона клекотів гнів. Його найпершим бажанням було власноруч розірвати охоронців на шмаття. Він міг це зробити. То була брудна робота, яку він волів доручати іншим, але, звісно, він міг це зробити й сам.

Проте, не зараз. Згодом буде час із ними розібратися.

Колись давно він завчив людське прислів’я «помста — це страва, яку подають холодною». На думку Айгона, то переважно була правда. Але не сьогодні.

Сьогодні йому хотілося помститися — шалено, хутко і, по змозі, жорстоко.

— Приведіть до мене мегаптора, — заревів він.

Майор Гібсон віддав своєму підрозділові наказ вийти з розфарбованого автобуса та бути готовими прикрити відхід команди через ворота. Наказ звучав