Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

Він раптово відчув, як його рука стала тяжкою, ніби важила цілу тонну, але уперто й завзято біг далі. Спершу він ще міг тримати руку саму по собі, потім мусив підтримувати її вільною рукою, і, зрештою, його тіло здалося. Обважніла рука спікірувала на землю, а за нею упав і він сам. Притиснутий до землі, важко дихаючи, він намагався підняти непід'ємне.

Охоронець підійшов, не поспішаючи. «А чого йому квапитись, якщо я нікуди не поспішаю», — з гірким гумором подумав Валеріан.

— Знаєш, — почав охоронець привітно, і гарчання його глибокого голосу було навіть приємним, — дія цієї зброї може бути метафорою. Ніхто навіть не помітить одну з цих мікроскопічних металевих кульок. Кілька сотень вже тебе сповільнить. А якщо кілька тисяч — ти вже й лежиш, хіба ні? Вони сповільнять будь-що в сумарній кількості. А це наочно доводить таку думку: дуже часто, коли одні, ми не досягаємо успіху, та щойно кілька осіб об’єднується, починається інша розмова.

Валеріан не вірив власним вухам. Оцей охоронець витрачав час на виголошення таких банальностей. Поцілений і збитий, не в змозі рухатися, він справді уособлював цільову аудиторію — хоч би що це означало. Можливо, саме тому чоловік і пустивсь патякати. Ймовірно, ніхто більше не хотів слухати його.

І от, коли Валеріан міркував над цим, охоронець підкинув йому ідею. Він говорив красиві слова про те, що неможливо впоратися наодинці… а сам прагнув схопити його своїми силами.

За той час, що знадобивсь Айгоновому горлорізові, щоб пришкандибати до нього, Валеріан вже зрозумів, як він утече. Сантиметрів за 10 від нього була решітка, а за нею — порожнина, яка простягалася вниз. Що там було, він не бачив, і зараз його це не хвилювало. Повільно, щоб не привертати уваги, а також тому, що він не міг швидко рухатися, навіть якби захотів, Валеріан підсунув руку в Рукаві до ґрат.

А потім, із зусиллям, від якого закректав, а на лобі йому знову виступив піт, він підняв Рукав правицею якомога вище й відпустив — на ґрати.

— Можливо, друже, якби ти не був один, ми були б з тобою зараз… агов!

На якусь найкоротшу мить, поки його надважка рука розбивала ґрати решітки, Валеріан дозволив собі хихонути від задоволення. Але запізно він збагнув, що Рукав не лише витягне його на інший поверх, а й протягне також і крізь той інший поверх.

А потім крізь наступний… і крізь той, що за ним.

Гуп!

Гуп!

Гуп!

На четвертому поверсі Валеріан утямив, що його тіло, яке стрімко пірнало донизу, слід урівноважити з неймовірно отяженою рукою в Рукаві. На чотирнадцятому він майже впорався з потрібною позицією тіла. У ту мить, коли жорстко приземлився на двадцятому й здивовано збагнув, що його не чекає струс на двадцять першому, він був безмірно вдячний, що його несподіване й болюче падіння нарешті зупинилося, попри те, що зупинка була надто різка.

Валеріан віддихався й оглянувся навкруги. Ще трохи очманілий від забавки з пробиванням двадцяти поверхів, він спробував зорієнтуватися й намацати точки опертя. А зробити це, як згодом з’ясував Валеріан, було непросто, а надто посеред віртуальної іграшкової крамниці, яка сама по собі була іншим світом.

Він ніби попав під водограй приємних для очей кольорів. Йому в очі вдарив потік бузкових, зелених, яскраво-жовтих, помаранчевих кольорів, кольорів фуксії та всіх можливих комбінацій з них. На одній зі стін на вішалці висів одяг, який він прийняв за костюми певного виду. На іншій полиці були складені «мімічні маски», що сканували обличчя й перетворювали його на різноманіття чужинських облич. На висоті під два метри над його головою дзижчав летючий скутер якоїсь марки. На якійсь зі стін безладно юрмилися статуетки різноманітних галактичних героїв, а навпроти іншої були стоси іграшкової зброї. Ігри, м’ячі, космічні кораблі, цукерки — узагалі будь-які речі, що могли принадити будь-кого віком до десяти років, а дивлячись на деякі статуетки, він визнав, що не лише до десяти, а й дещо старших дітей за віком — усе те малося тут у своїй нудотно-солодкій красі.

Аж раптом щось м’яке, піддатливе та смердюче впало йому на візор. Приголомшений та спантеличений Валеріан прожогом метнув оком в інший бік.

Коли він, кривлячись від смороду, витирав субстанцію, яка, на жаль, виявилась саме тією, про яку він і подумав, до його вух долинув якийсь звук. Поза сумнівом, звук належав чужинцеві. І звуком тим було хихикання.

Валеріан повернувся й побачив дитинча, яке, хихикаючи, витріщалося на нього. Воно мало вигляд живої іграшки: близько шістдесяти сантиметрів увишки, кругле, м’яке та персиково-рожеве. Його очі й рот були мініатюрні, а носа взагалі не було видно. На ньому була жовта шапочка та жовтий з помаранчевим комбінезон. У трьохпалих руках він тримав яскраву червоно-помаранчеву іграшкову зброю. Вона працювала, як той конвертер з планети М’юль, але за набагато простішою схемою. Треба було щось покласти нагору, і та річ виходила з дула у великій кількості.

Цього разу отим «щось» було…

— Я тебе впіймав, — тріумфально проголосило дитинча, ледве рухаючи малесеньким ротом. — Ти ввесь у какавельках.

Валеріан вимушено всміхнувся.

— Дуже смішно, — відповів він, обтираючи руку об підлогу, — але в мене є краща штука. Подивись-но на це.

Залізши до кишені в шортах, Валеріан видобув маленький сканер. За дві секунди той зробив аналіз купки кулькових вальниць на його руці та копію однієї з них. Валеріан підкинув кульку, і малий жартівник моторно вхопив її схожими на рукавички руками.

— Тримай, хлопче, — проказав він, усміхаючись, — вклади його собі в пістолет. Так набагато цікавіше.

Саме це й зробило захоплене дитинча останньої можливої миті.

Бо до дверей залетів Молодший. Він був утричі вищий за маленького та й швидко рухався. Його єдине око палало гнівом і за мить він мав накинутися на Валеріана. Молодшому так хотілося вбити Валеріана голіруч, або ж принаймні добряче його відгамселити перед тим, як передати татові, що він навіть не витяг зброї.

Аж