Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

Троє солдатів відкрили вогонь крізь ґрати, намагаючись зосередитися на цьому лячному оці та роззявленій пащеці. Мегаптор вчепився за автобус задніми лапами та однією з передніх, а другу заніс назад, а потім вдарив нею. Ґрати погнулися так легко, наче були зроблені з пагінців дерев. Чорний кіготь зімкнувся довкола одного з солдатів, без будь-яких зусиль простромивши його тіло. Той скрикнув, смикнувся, і з нього порснула кров. Мегаптор витяг його з автобуса, вдарив по ньому, а потім затяг його тіло назад і поліз по інших, сильно б’ючи по чоловіках передньою лапою, з якої стікала червона кров.

Перебиваючи крики та стрілянину, Валеріан закричав у мікрофон:

— Алексо! Ти нам потрібна!

— Я вже в дорозі, майоре, — відповіла Алекса. Лорелін подумала, що вона зроду не діставала стільки щастя від звуку голосу комп’ютера.

Здавалося, мегаптора ніщо не зупинить. Він перевів увагу від заднього скла на дах, роздираючи його зубами й кігтями, допоки дах на задній частині автобуса, ніби протестуючи, не відхилився зі стогоном, неначе той звір відкрив консервну банку. Він високо пронизливо й задоволено зойкнув, проштовхнув лапу і знову витяг невдаху-солдата. Лорелін на хвилю подумала, що їм настає кінець, однак тварина зупинилася на півдорозі. Її ревіння перетворилося на розчароване гарчання, коли вона збагнула, що крізь діру, яку зробила, могла просунути лише ногу та цибулеподібну голову.

Усі скупчилися в передній частині автобуса і стріляли у звіра, але здавалося, що їхні кулі просто відлітають від його товстої шкіри.

Лорелін стріляла з усіх сил, заховавшись за сидінням. Вона помітила легку гру тіней над кривавою сценою і ризикнула глянути назад крізь переднє скло. То був «Інтрудер», та сама кавалерія, яка завжди спускається з пагорба. І завжди вчасно.

— В мене скінчилися набої! — прокричала Лорелін Валеріанові. У її голосі вчувалася паніка.

— В мене теж! — відповів Валеріан.

— Мерщій, — прокричав Гібсон, — хапайте конвертер і забирайтеся геть звідси!

Обидва агенти швидко перезирнулися. Їм не сподобалась ідея лишити позаду решту людей на поталу мегапторові, у якого з пащі вже текла слина.

— То наказ, агенти! — прокричав Гібсон. — На вихід!

Губи Валеріана стислись у вузьку смужку. Він ухопив конвертер.

— Алексо, — покликав він.

— Я на позиції, майоре.

Витягши зброю з безживних пальців одного з убитих командос, Валеріан пробив переднє скло після того, як водій натиснув на кнопку. Металеві ґрати розійшлися. Шлях був вільний.

«Інтрудер» висів дещо попереду, він переміщався у згоді з їхньою швидкістю і спускався до них. Алекса витягла трап. Вони відкинули зброю і проповзли крізь розбите скло, ненадійно балансуючи на передній частині автобуса, що нісся на великій швидкості. Позаду чулися крики, ревіння і лячний хрускіт.

«Інтрудер» і трап, що вів до безпеки, наближався… наближався…

Вони метнулись уперед і стрибнули. Лорелін відчула гаряче дихання на своїх оголених ногах. Цього разу то вже не був плід її уяви. Вона почула, як рветься тканина й реве непоступливий монстр.

Валеріан і Лорелін із силою ляснули трапом, скочили на ноги й понеслися на мостик. Алекса втягнула за ними трап. Лорелін стрибнула в крісло. Спочатку її охопив жах, але тут-таки й зник, коли вона побачила, як Валеріан ставить конвертер у футлярі в один з кутів. Вона опустила очі долі й зітхнула від полегшення.

Її сукня була роздерта.

— Хай йому дідько, — вигукнула Лорелін. — Воно пошматувало мою останню сукню!

Аж раптом вона згадала про Гібсона й інших, і їй стало геть соромно від того, що, хай і на хвилину, засмутилася через ту дурну сукню. Вона взялася за розпізнавання їхніх координат.

— Дякую тобі, Алексо, за те, що ти врятувала нас, — мовив Валеріан, не звертаючи уваги на Лорелін. — Я візьму на себе ручне керування. — Він перевірив монітори, поквапом клацаючи клавішами. — Приготуватися до виходу в екзокосмос. — І скоса кинув на неї погляд. — У тебе є координати наступної зустрічі?

— От саме їх я зараз і розшифровую, — відповіла Лорелін.

Несподівано корабель струснувся по всій своїй довжині.

— Алексо, — запитав Валеріан, — що то було?

Алекса відповіла стривоженим голосом:

— Боюся, в нас безквитковий пасажир.

У Лорелін зникло почуття сорому перед Гібсоном і його командою.

Мегаптор вже не був головним болем командос.

Він став їхнім головним болем.

— Чорт! — вилаявся Валеріан, а, звертаючись до Лорелін, сказав лише:

— Тримайся!

Ледве вона встигла пристебнутися, він із силою витиснув назад важіль керування. Лорелін гепнулася спиною об чорну обшивку, а Екс-Бі 982, задравши носа до неба, злетів угору майже вертикально.

Перед Валеріаном замерехтів, повертаючись до життя, екран. На ньому з’явилось обличчя одного з міністрів Федерації. І вигляд він мав дуже, дуже засмучений.

— Майоре Валеріан, — гарикнув він напруженим, роздратованим голосом, — ви запізнюєтесь майже на двадцять хвилин!

— Та невже? — Валеріан якомога зробив невинну міну. Попри всю серйозність ситуації, Лорелін самовдоволено посміхнулася, бо цей вираз обличчя вона чудово знала. Квапливо поглянувши на дах, де невидимий, але неабияк розлючений мегаптор намагався прошкрябати кігтями дорогу до кабіни пілотів, міністр додав:

— Час спливає, а ви тут баглаї б’єте!

— Пане міністре, у нас із собою конвертер з планети М’юль, — промовила Лорелін, одначе це не справило на міністра сподіваного враження.

— Чудово, — швидко відповів міністр. — А зараз, може, скажете мені, що ви робите за сімнадцять світових років від вашої зустрічі?

Валеріан покривився.

— Якщо поставити питання саме так, це й справді звучить не надто гарно, — визнав він. — Але якщо я скажу, що ми будемо там за… — він повернувся до Лорелін, запитально піднявши брови.

— Дев’ять хвилин, — видала Лорелін відповідь.

— Дев’ять хвилин, — відповів луною