Валеріан та місто тисячі планет - Крісті Голден

Генерал Ноїнтан Окто-Бар чекав на них у залі керування станцією «Альфа». Валеріан і Лорелін знали цю залу. То був нервовий вузол усієї станції, і майже кожен квадратний сантиметр її поверхні, за винятком підлоги, встилали екрани. Різнокольорові монітори на чорному тлі показували все: від температури в будь-якій точці до кількості населення, від хімічного складу газів і рідин у різних районах до інформації про замкнені двері. Звідси можна було здійснювати моніторинг систем, а, якщо потрібно, то й діяти в обхід них. Питання життя та смерті щосекунди розв’язували десятки досконало підготовлених техніків.

Погляд довкола викликав запаморочення навіть у просторово-часових агентів на зразок тих, які щойно увійшли. Але вони звикли до технологій в цій залі. Цього разу їхнє занепокоєння викликало зображення на великому дисплеї. Там були військові.

Валеріан і Лорелін перезирнулися. Щось тут серйозно змінилося.

Валеріан почав тепер шкодувати, що не прочитав інструкцій саме до цієї операції. Але якби він їх і прочитав, усе одно було чітко зрозуміло, що в тій інструкції багато чого бракувало.

Генерал Окто-Бар повернувся до них. Його губи не-вдоволено стислись, а завжди холодно-блакитні очі були зараз аж крижані від незадоволення. Він був високий, стрункий і натренований, з рудувато-світлим волоссям і стриманими манерами. Валеріан знав, що хоч генерал походив зі стародавньої династії військових, сам не мав ні жінки, ані дітей, і не раз казав, що його родина — то його солдати. Усі, хто служив під його орудою, знали, що генерал завжди прикривав підлеглих.

Хіба, можливо, за винятком тих випадків, коли він був злий на них. Як от зараз, наприклад.

— Ви запізнилися, — почав Окто-Бар без передмови.

— Прошу пробачення, пане генерал, — перепросив Валеріан, — завдання було дещо складнішим, ніж ми сподівалися.

— Завжди чекайте на гірше, — прокоментував його слова генерал, — і тоді достоту не розчаруєтесь.

— Матиму це на увазі, пане генерал.

— Ви перевірили конвертер? — запитав генерал.

— Він у чудовій формі! — усміхнулася Лорелін.

— Пане генерал, — звернувся Валеріан, — ми не одержали всієї інформації щодо цієї операції. Я можу запитати, що відбувається?

Замість відповіді генерал повернувся до головного екрана.

— Зніміть гриф таємності, — наказав він.

На екрані з’явився план усієї станції. План був знайомий агентам. Але на ньому щось змінилося.

У самому його центрі серед холодних синіх ліній була імлиста червона пляма.

— На що це ми дивимось? — запитав Валеріан. Його шлунок вже почав стискатися, передчуваючи відповідь, про яку він здогадувався заздалегідь.

— Це зображення зроблено рік тому. Червона територія — то радіоактивна зона, — похмуро відповів Окто-Бар.

«Трясця!»

— Ми з’ясували, що вона росте якраз посередині станції, — провадив Окто-Бар. — Крізь неї не може пробитися жодний сигнал. Ми послали кілька зондів, але жоден не повернувся. Торік ми послали туди спецпідрозділ. Його завданням було підібратися до цієї зони якомога ближче й визначити природу загрози.

Генерал замовк.

— І що? — порушив тишу Валеріан.

— Ніхто з того завдання не повернувся живим, — різко відповів Окто-Бар.

Навколо Валеріана і Лорелін була гнітюча тиша. «Цілий спеціальний підрозділ…»

— Чи є якісь думки з приводу того, хто на них напав? — запитала Лорелін.

— Жодної, — відповів генерал. Він вже не здужав у голосі стримувати гнів, і Валеріан не міг його в тому звинувачувати.

— Як я вже сказав, такий вигляд це все мало рік тому, — він замовк, ніби готувавсь до гіршого, а потім промовив:

— Отака ситуація на сьогодні.

І кивнув у бік техніка, після чого та ввела новий код. Поруч із зображенням з’явилось інше.

Червона радіоактивна зона на ньому була більша вдесятеро.

Лорелін, стоячи за Валеріаном, майже непомітно здригнулася. Та й самому Валеріанові у животі трохи занудило.

А Окто-Бар невблаганно казав далі:

— Повітря в забрудненій зоні непридатне для дихання й сильно заражене. І ця… річ… зростає. Немов пухлина, — останнє слово він ніби виплюнув з рота.

До розмови прилучився інший голос: чоловічий, сильний, впевнений.

— Цю пухлину маємо вирізати якнайхутчіш. Якщо ми цього не зробимо, і рак поширюватиметься далі, він знищить «Альфу» швидше, ніж за тиждень.

Чоловік, що вимовив ці слова, зайшов до зали керування. Він справляв разюче враження — у зелено-синій військовій формі, з прямою поставою та занепокоєним, але впевненим виразом обличчя. Він випромінював притамовану енергію і скидавсь на затятого чепуруна: на його формі не було жодної зайвої складки. Валеріан ніколи не бачив цього чоловіка, але відразу впізнав його. То був командувач Арун Філітт.

Слава супроводжувала Філітта повсюди. Він зробив карколомну кар’єру, ставши справжнім героєм війни. У тридцять років він вже дістав звання генерала й відтоді покинув дійсну військову службу, щоби стати за приклад людству в інших сферах життя. Тепер він обіймав посаду командувача станції «Альфа». Злі язики торочили, що він не дуже полюбляв чужинців, і, на Валеріанову думку, то був дивний вибір, адже на станції чужинців малося більш як людей у пропорції тисяча до одного. Однак до робочих повноважень Валеріана не входили судження з приводу дій його командирів.

Він знав, що Окто-Бар був за крок від того, щоб самому обійняти цю посаду, і тому бачити Філітта в цій ролі мало б бути для нього неприємним. Проте обидва чоловіки коректно ставились один до одного.

Обабіч Філітта оточували два бойові андроїди із серії «К-Трон», які на станції виконували обов’язки поліціантів. Їхні тіла, майже три метри заввишки, були певною мірою гуманоїдного типу, але дизайнери не зробили нічого, щоб надати їм інших гуманоїдних рис. Їхні голови не вирізнялися нічим, окрім вогника, що блимав двома кольорами, які знали всі мешканці станції. Синій колір означав «ворушись», червоний — «знищення цілі». Їхня практично непробивна броня сяяла чорним із жовтими стрічками на місцях, що відповідали плечам і