Де батько твій, Адаме? - Генрі Лайон Олді

Точніше, майже всі. Декого не буде з нами. Тебе, тату. Таких, як ти. Чому? У мене немає відповіді, зате є дивне відчуття. Несправедливість, байдужість чужого задуму — це завжди дивно. Можливо, відповідь була у тебе? Чому мені здається, що сьогодні, загинувши біля шкільного двору, ти зумів відповісти на риторичне питання?! Що дізнався ти, чого не знаю я?

Зараз я спробую стати тобою. Зрозуміти, відчути. Я вже давно нічого не писав. Я вже давно не намагався стати кимось. Але я візьму в руки шостий (шістдесят шостий? шістсот шістдесят шостий?!) зошит у клітинку — чистий, з ледь пожовклими листками. Візьму ручку з фіолетовим чорнилом (комп’ютер — не для нас з тобою, правда, тату?).

Сяду за твій стіл.

Це ти, тату? Насправді ти?! Стоїш поряд, кладеш руку на плече, посміхаєшся підбадьорливо. Я не знав, що можна — так. Не всередині, разом, єдиним життям, а поряд, з рукою на плечі. Генерале Сич! Дозвольте доповісти: рядовий Сич до виконання завдання готовий! Як добре, що ти писав від третьої особи. Інакше у мене нічого б не вийшло. А так — ми зробимо це разом. Разом, поруч, лікоть до ліктя, пліч-о-пліч — бачиш, я навчився банальностей. Виходить, можна.

«Можна,» — киваєш ти, і я посміхаюся, киваючи у відповідь.

Значить, я все роблю правильно.

Ми з тобою все робимо правильно.

Прийнявши вогонь, згодні ми на пітьму,

Забувши, навчилися ми усьому —

Збідніли? Збагатшали? Геть сплюндрували

Життя? Й питаємо небо: «Чому?!»

Кирило вийшов з дому близько першої дня. До школи — п’ятнадцять хвилин неспішної ходи. Уроки закінчуються о 13:30, як сказала завуч Клара Наумівна.

Часу — вагон.

…Вчителька, уроки, школа. Чи має це тепер хоч якийсь сенс? Для Адама, для його однолітків? Адже в тілах «останців» — концентрат багатьох життів, що постійно збирає, акумулює в собі тих, хто роздумав продовжувати окреме існування, скинув тілесну оболонку, котра стала непотрібною. Для старших дітей, кому зараз дев’ять, десять і більше — сенс безумовно є. «Ментики» починають працювати, в середньому, з 13–14 років. Природа — або хто там? втім, не важливо! — завбачлива. Поки дитина не стала підлітком, потік образів по менто-зв’язку здатний незворотно змінити свідомість і світосприйняття, а наплив іпостасей — зовсім розчавити, підім’яти під себе крихку психіку. До цього рубежу діти вчаться, як всі. Потім набувають чинності нові методики, система прямого навчання…

Зате Концентратори від початку пам’ятають свої життя, ім’я яким — легіон, з самого народження. Їм не потрібні «ментики» для запуску «ефекту Казаряна», вони ніколи не хворіють, їх обожнюють собаки і не жалять оси… Навіщо їм азбука? Арифметика? «Казка про царя Салтана»?! Ну, хіба що ознайомитися з останніми новинками і досягненнями… А проте, Адам з задоволенням збирав напередодні портфель, акуратно укладаючи в нього пенал із ручками і фломастерами, косинець, зошити, щоденник. Точнісінько так, як раніше захоплено порпався в пісочниці з паровозиками, грав у піжмурки, у «квача». Чому? На це питання Адам одного разу відповів прямо й недвозначно. Їм подобалося бути дітьми. Це було їхнє останнє дитинство, і вони прагнули узяти від нього все, що можна.

Схоже на правду. Заслуговує довіри. Кирило й повірив… майже. Але зараз, буквально кілька хвилин тому раптом подумалося, що це — лише одна з причин подібної поведінки. Можливо, навіть не найголовніша. Крилася тут інша причина — до болю знайома, така проста й очевидна, що Кирило ніяк не міг ухопити її суть. Швидше за все, самі Концентратори теж не підозрюють про першопричину. Таємниця за сімома печатками, яка дихає на рівні підсвідомості, ясний рушійний посил — він примушує вигадувати стрункі й дуже переконливі теорії на свідомому рівні.

Повертаючи біля аптеки, Кирило почав насвистувати.

Ось і чисто символічна огорожа шкільного двору, яку легко здолає будь-якій першокласник. Шум, крики, лунає запізнілий дзвоник (всі вже давно на дворі). Ну звичайно, першого вересня дітлахів відпустили з уроків трохи раніше — свято, як-не-як. Правда, галас у дворі тихий. Дітей у школі мало… А старшокласники взагалі вдома сидять. Або за місто подалися. З «ментиком» — без проблем! Одночасно купаєшся в річці, вивчаєш алгебру, фізику, інформатику, обмінюєшся з приятелем свіжими анекдотами, домовляєшся з дівчиною про побачення.

Краса!

А де Адам? Напевно, затримався в класі.

Порив вітру несе по асфальту нечасте жовте листя, нагадуючи, що сьогодні — перший день осені. І де він їх тільки знайшов, вітер? Начебто зелено навкруги…

— …бач, гади! Смішки пускають. Про нас із тобою, між іншим. Житуха наша, значить — псу під хвіст! Ось вони і радіють, янголики грьобані! Мочити! Щоб на своїй шкурі! Щоб самі зрозуміли і Йому передали!.. Щоб чаша гріхів знову — по самі вінця… На круги своя!.. Рай їм, гнидам! Геєну їм вогненну, геєну!..

— Молоток ти, Стьопо. Вірно мислиш. Всі гниди. І ти гнида. Дай хлебнути…

Старі знайомі. Степан, відставний пророк, нині чесний сатаніст, і його поплічник Петрович. Обидва добряче напідпитку. Петрович відбирає у Степана пляшку «Алушти», робить ковток, крекче, утираючи долонею губи… Кирило поспішно відвертається. Йому соромно. За Стьопу, за себе. Піти? — поки не помітили, не полізли на очах у дітей обніматися, дихаючи перегаром і вимагаючи випити зі старими корешами…

Де ж Адам?!

— Ей, пацанва! Бормотухи хочете?

— Го-о-орді! Ніс вернуть. Негоже з сейфами знатися!

— Ось я їм зараз наверну!.. Ей, шкет, ходи сюди. Пий. Пригощаю, значить. Ми — не те, що ваші. Нам не шкода!.. Пий, кому говорю!

Навіть спиною Кирило відчуває: обличчя у Петровича пливе, сіпається нервовим тіком. Страх — липкий, мокрий — зароджується в животі. Рухається вгору, до серця, до голови.

Хвилею стікає назад.

— Ти кому це сказав, шкет?! А ну,