Де батько твій, Адаме? - Генрі Лайон Олді

Ванда відсторонилася. В очах промайнули здивування й радість:

— Ти помітив? Помітив, що я прокинулася? Візьми Адама, я пальто одягну. Привіт, Мішелю! Так, потримай квіти, я зараз…

З певним острахом і побоюванням Кирило обережно узяв дорогоцінний згорток. Втупився в Адама, що завовтузився всередині. Немовля у відповідь покосилося на батька (як здалося Кирилу, цілком осмислено) — і раптом, без жодного попередження, заволало що є сили. Кирило навіть здригнувся від несподіванки. Порепетувавши секунд десять на одній надривній ноті, дитина так само різко замовкла, знову покосився на Кирила і, мабуть, задоволена результатом, закрила очі, мирно засопівши.

— Поїхали, предки? — весело запитав Мішель.

У кришталевій вази тужили гладіолуси, намагаючись заглянути Кирилу в обличчя, коли Ванда виходила з кімнати. У решту часу квіти неподільно належали їй.

— Раніше мені червоні подобалися, — завважила Ванда, розставляючи на столі тарілки. — Або жовті. Зараз згадую: приємно. Тільки бузкові красивіші.

Кирило подумав, що дружина є наочною ілюстрацією до мрії: «Що чоловік не зробить — все на краще!» Ледве переступивши поріг квартири і уклавши сонного Адамчика в заздалегідь куплене ліжечко, Ванда, легко подолавши слабкі спроби опору з боку Кирила, узялася за приготування обіду. З аскетичного мінімуму, виявленого в холодильнику і на полицях кухонних шафок, вона примудрилася за годину зготувати чисту фантастику. В усякому разі, вбираючи аромати, що долинали з кухні, Кирило просто стікав слиною.

— Кхема маху-каррі барта! — урочисто сповістила Ванда, вносячи паруючу каструлю. Побачивши обличчя Кирила (санскрит? хінді?! Ацтеки під кактусом?!), пояснила з усмішкою. — Ну, м’ясо тушковане… у кислому молоці. І соус з огірка з часником і лимоном.

Кирило навіть під загрозою розстрілу не зміг би повторити назву страви. Втім, Ванді завжди добре давалися мови. А зараз, з поправкою на ментал-комунікацію… Цікаво, рецепт вона прямо в пологовому будинку отримала? Раніше здебільшого борщі… котлети…

— Смачно, — зауважив Кирило, поїдаючи «кхему» так, що аж вухами лящало. — Де навчилася?

— Пригадала, — байдуже відгукнулася Ванда.

Кирило ледве не вдавився. Поглянув дружині в обличчя — і довго не міг відвести погляд, машинально доїдаючи м’ясо, а після ще продовжуючи шкрябати виделкою по порожній тарілці. Перед ним сиділа незнайомка. Студент журфаку Сич одружувався з іншою жінкою. Інша істота виходила назустріч чоловіку з тест-центру з обручем «ментика» у волоссі. Немов дружина раптом стала старша за Кирила на тисячу років. На цілу вічність.

Іконописний лик. Розуміння і всепрощення в погляді.

Господи, як тепер з нею, такою, жити далі?

— Тобі покласти ще?

На мить Кирилу здалося, що Ванда все знає. І про Ольгу, і… взагалі все! Навчилася читати думки сейфа?! До болю, до темряви в очах захотілося, щоб дружина розсердилася, дорікнула гулящому чоловіку, розплакалася, нарешті! — щоб крізь світло чужого-знайомого обличчя хай ненадовго проступила колишня Ванда, звичайна, своя, рідна! Тоді він зможе покаятися, вимолювати на колінах пробачення… У них є син, є все, що потрібне для щастя люблячих людей, — шкода, в цьому щасті немає місця для «чорного ящика», наглухо забитого невидимими цвяхами, і жінки з обличчям Мадонни…

Назавтра Кирилу буде дико згадувати про те, що трапилося. Він злетів з нарізки. Він розповів дружині про все. Про Ольгу, про двох сейфів, що знайшли один одного в чужому світі суцільних телепатів — у деталях, з подробицями, з самими-самими, яких не розповіси нікому, які навіть неможливо вимовити вголос. Кирило кидався по кімнаті, зривався на крик, на шепіт з посвистом, розмахував руками, падав у крісло, знову схоплювався, потім, здається, плакав… Але злість, відчай і докори пропали марно. Дарма! марно!!! Ванда слухала мовчки, з дивною напівпосмішкою на губах — так мати дивиться на первістка, що нашкодив! — а коли Кирило вичерпався, звалившись на стілець і закривши обличчя руками, обережно торкнула чоловіка за плече.

— Я розумію. Тобі важко зі мною. Все буде добре, Кирюшо. Ти навіть не уявляєш, наскільки тепер все буде добре. Давай, я тобі коньяку наллю? Розслабся, відпочинь…

А далі вона сказала таке, що Кирило не повірив своїм вухам, і Ванді довелося повторити ще раз.

— Якщо хочеш, подзвони їй… Ользі. Поки вона не поїхала. Можеш провести цю ніч у неї, в готелі. Я з Адамчиком сама впораюся.

Було дуже страшно почуватися покидьком, не розуміючи, хто ж все-таки з них двох збожеволів.

Пізніше Кирило із подивом відзначив, що, незважаючи на піднятий шум, Адам під час потворної сцени не видав ані звуку. Ніби розумів: не варто втручатися. Натомість після, ледве спустошений і розбитий Кирило проковтнув коньяк, поданий дружиною, і поліз за сигаретами — саме тоді дитина заволала з владною вимогливістю. Кирило кинувся було допомагати, але допомоги не знадобилося: дружина впоралася сама — швидко, спокійно і вправно, чи не граючись. Вона все тепер так робила. Отримуючи задоволення від кожного кроку, кожної дії, від усього навколо.

Як вона сказала в пологовому будинку? «Я прокинулася»?

Кирило пішов на балкон — палити і мучитися докорами сумління.

Ользі він, звичайно ж, не подзвонив.

Ловлю себе на поблажливій усмішці. З тексту так і пре дідусем Фрейдом. Комплекси, фіксація на травмі, лібідо всяке… Прихований конфлікт з долею-індичкою, чия тушка поступово виштовхує невдах на узбіччя. Вже виштовхнула. Узбіччя, правда, вельми комфортабельне: клумби, клуби, відро варення, корзина печива… Він дуже добрий до нас, цей чудовий новий світ. Піклується, старається, щоб ми нічого не потребували, почувалися повноправними членами суспільства. І від його турботи відчуваєш свою непотрібність у сто разів сильніше! Ні, я більше не мучуся, не рву залишки волосся. Не посипаю голову попелом. Так, легкий смуток осені, оксамитовий сезон. Неквапно і красиво все в’яне, це — колапс Людства. І ми, сейфи, дивимося із залу на фінал всесвітнього спектаклю.

Іноді важко дивитися із зали на своїх дружину й дитину.