Де батько твій, Адаме? - Генрі Лайон Олді
Хоч би скандал влаштувала, чи що?
За скандал він був ладний встати перед дружиною на коліна. За маленький, банальний, природний скандал. Хоча ні. Не став би. Адже якщо і буде скандал, то лише з однієї причини — вловить потребу чоловіка у сварці, в гострих емоціях, і з любові… з жалощів… із співчуття, м-мать його в тридцять три шаланди!..
Місяць тому лікарі наполягли, щоб Ванда лягла на збереження, хоча вагітність протікала ідеально. Діти — така рідкість у наш час! Адже ви знаєте: у місті залишився один діючий пологовий будинок на Мельникова, і ще пологове відділенні при 3-й клінічній. Але це на Карла Маркса, вам далеко. Ви полежите у нас: догляд, харчування, нагляд фахівців… Краще перестрахуватися, адже ви розумієте?!
Ванда легко дала себе умовити. І тепер Кирило запізніло мучився сумнівами: чи не навмисне дружина пішла на повідку в лікарів? Чи не вгадала таємне бажання чоловіка: побути місяць-півтора на самоті, лише часом відвідуючи дружину в пологовому будинку? Чи не заради нього пішла з хати?
Якщо правда — минулий місяць свободи не пройшов дарма.
У місто приїхав на гастролі «Ренесанс». Театр сейфів. Останній писк богемної моди. До речі, не тільки серед «сейфового тузина»: для більшості телепатів «Ренесанс» теж був своєрідною родзинкою. Аншлаг, мільйон яскраво-червоних троянд, овації — і, природно, преса, телебачення… А яка преса-телебачення без Кирила Сича? Правильно, ніяка.
«Ренесанс» — це справжня була подія. Про це варто було дати матеріал, і Кирило узявся за театральну тему із задоволенням. Адже класичні театри приєдналися до ще класичніших динозаврів. Як досягти співпереживання, якщо у актора на обличчі — гнів і лють: уб’ю негідника! — а в голові: «Не забути підняти темп на „Мерзотник!!!“, і крок вліво, інакше закрию Марь Ванну…» Звідки катарсис, коли глядач всю таємницю на п’ять багнетів углиб, як відкриту книгу, читає? Чи багато геніїв знайдеться, щоб думки-відчуття з дією-мовою збіглися? Хто знайшовся, ті зараз «моно-ментали» для вибраних ставлять. Всядеться на сцені один-єдиний актор (він же режисер, гример, освітлювач і весь сцецперсонал укупі!) — і розігрує п’єсу у себе в голові. «Глядачам»-телепатам залишається слухати постановку з відчуттями автора-виконавця. Або аналогічне дійство проводилося з прямою участю глядачів, стаючи «інтерактивним». Подібні люди-театри були рідкістю, вистави давали камерні, на сто-двісті осіб — ну а таким як Кирило на «ментал-моно» взагалі робити нічого.
Звичайно, це був вже не театр у старому розумінні, але неологізми мистецтвознавців не прижилися. Кіно, правда, ще утримувало останній рубіж, спливаючи целулоїдною кров’ю. А театр…
Скінчилися Шекспір із Есхілом.
За винятком постановок, де всі актори — сейфи. Тоді інша справа. Тоді те, що коїться на сцені, знову віднаходить сенс. Та ще й з нальотом ретро-екзотики.
На спектаклях «Ренесансу» зал ломився від напливу глядачів. Особливо на прем’єрі року: «Блазнів ховають за огорожею». Такий містико-трилерний сюр. Згідно із задумом режисера, глядачі вміло залучалися до загальної гри, раділи, немов діти. Кирилу особливо та дівчина сподобалася, що дружину головного героя грала. З душею грала. Кирило плескав-плескав, а в антракті, замість буфету, де публіка успішно споживала пиво, коньяк або шампанське (хто на що вчився!), збігав на ріг і, не торгуючись, купив у тітки-квіткарки дорогущий букет лимонно-жовтих гладіолусів. Який і вручив дівчині: зал аплодував, актори вже втомились кланятися й посміхатися, сцена тоне в квітах…
Потім настала черга інтерв’ю. Ні, не у дівчини. Інтерв’ю належить брати у «зірок». А Володимир Шерстобрюхов, весь такий народний і заслужений — справжня «зірка», без дурнів. Значить, в першу голову — до нього.
З дівчиною Кирило зіткнувся в холі, абсолютно випадково.
— Спасибі за квіти, — у неї виявилася надміру досвідчена, але приємна усмішка. — Де ви знайшли такі жовті?!
— Місця знати треба, — банально відбувся жартами Кирило. — Це вам спасибі. Ви сьогодні були чудові. Дозвольте представитися: Кирило Сич, журналіст. Сейф.
Знав акула Сич, навіщо вимовив сакраментальне слово. Сейф з сейфом на контакт іде набагато краще. Перевірено. Радіомаячок, система «свій-чужий». Між іншим, він і Шерстобрюхову так представлявся…
З’ясувалося, «дружину головного героя» насправді звуть Ольгою, і проти інтерв’ю вона, звичайно ж, нічого не має, але тільки, якщо можна, давайте зайдемо в яке-небудь кафе, а то я просто вмираю з голоду!
Попри те, що був кінець січня, який обіцяв люті водохресні морози, погода на вулиці стояла чарівна. Пухнастий сніг іскрився віддзеркаленнями рекламних вогнів, з неба урочисто падали рідкісні величезні сніжинки; тиша — лише віддалік від часу до часу шурхотіла машина або лунав жіночий сміх. Повітря пронизане запахом снігу, минулого Різдва й прийдешньої весни одночасно. Ні вітерця. Температура однозначно плюсова, але сніг при цьому не тане, не розповзається під ногами в брудну осоружну кашу. Пальто розхристане, в руці — пружна сніжка… може, знайдемо кафе на відкритому повітрі? Взимку? А чому ні? Адже це вечір чудес!..
У світі справді творилися дива. Сніг, що не тане при плюс п’яти, вода річок і морів, де неможливо потонути (справді неможливо!), комарі перестали кусатися… Учені божеволіли, не в силах пояснити буйство феноменів. Спалахували й гасли, подібно до метеорів, великі теорії: від ідеї божественного втручання до впливу «колективного несвідомого» Людства, об’єднаного ментал-комунікацією, на ергрегор Землі… Та годі! Чим не пояснення? Не гірше й не краще за інші.
Вони справді знайшли кафе просто неба. Відбивні по-гавайськи, з ананасами? Шампанське? Десерт? Чудово! За що? За знайомство двох сейфів, звісно! Інтерв’ю? Оленька, давайте — потім. Хоч ненадовго забути про роботу, посидіти просто так… Так, мені ця музика теж подобається. До речі, ви танцюєте?
Двоє поволі кружляють, обійнявшись, під зоряним небом, під лапатим снігом, що падає нізвідки…
Ще одну пляшку шампанського вони узяли з собою. Кирило, почуваючись абсолютно тверезим, довго не міг потрапити ключем в замок — даючи привід для
