Де батько твій, Адаме? - Генрі Лайон Олді

старий хрін, що намагався виправити юного буяна. Хрін поїв Петровича козиним молоком, учив безглуздо ворушити руками й розповідав про малозрозумілі «інкарнації». Там, у минулому, Петрович набив старому хріну пику й «зайцем» виїхав до Криму: битися. Зараз же, після багатьох років, старий хрін почав снитися Петровичу. Сидів біля ліжка, мовчав. «Ну, хто був правий?» — мовчав. «Ех, ти…» — мовчав. І ще про всяке мовчав. Коли Петрович уві сні одного разу спробував дати хріну в рило, то прокинувся з мокрими трусами. Тепер, лягаючи в ліжко, Петрович щоразу починав сильно сумніватися: чи бив він старому хріну морду в минулому? Або просто вирішив, що бив? Біс його знає… А сумніватися Петрович не любив. Не умів. І відчував, що ні до чого хорошого це не призведе.

Кирило, дивлячись на Петровича, теж передчував біду. Цей зірветься. У нього від Стьопки дах їде. І добре, якби тільки від Стьопки. Ходили чутки про реальних екстремістів, які намагалися знищувати «пробуджених». Безглуздо: до знищення тіла люди (люди?!), подібні Ванді, ставилися байдуже. Хоч свого, хоч чужого. Занадто байдуже навіть для істот, що реально усвідомили нескінченність життя. Кирило припускав наявність якогось додаткового, ще невідомого сейфам чинника, що викликає цю всеосяжну байдужість. Професійна цікавість підштовхувала до пошуків, вивчення, обнародування, врешті-решт! — але здоровий глузд підказував: досить.

Досить суєти.

Здоровий глузд — і страх. Страх дізнатися щось, що остаточно позбавить існування Кирила Сича решток сенсу.

Кирило встав, тримаючи в руці початий кухоль:

— Піду я, хлопці. Мені сина з садка забирати.

— …мочити!!! — заглушив його слова істеричний виск пророка Стьопи.

— І остання теорія, — дуже тихо, але цілком чутно сказав Казимир. Голос ставного ерудита нагадував зараз колючий дріт. — Гріх спокутувано, наступає рай. Де житимуть Адам і Єва. Степане, ви знаєте, я дуже радий, що в раю не опинимося ми з вами. Не тому, що ми погані, а вони — хороші. Зовсім з іншої причини. Ми — біль залишків гріха. Стара шкіра, линяла шерсть. Хай комусь буде боляче, хай хтось буде покараний без видимої причини. І хай цей хтось піде назавжди. Не нарікаючи і не чинячи опору. Схилившись перед свавіллям долі. Я, наприклад, піду з чистою совістю, не кваплячи відміряний термін. Володенька був не правий. Злякався, заметушився. Якби він залишився серед нас, я, його друг, не посоромився б повторити йому це в обличчя. Кирило, ви чуєте? Чи вам нецікава моя думка?

Кирило поволі допив пиво.

Страх спалахнув з особливою, болючою гостротою. Неправота того, що наклав на себе руки Володя? Адам і Єва? При чому тут Адам? Облиш, ти вже скрізь убачаєш безглузді натяки! Треба розслабитися… І, проте, раптом здалося: Казимир знає щось, приховане від тебе, знає суть нового чинника, який обумовлює частину туманних теорій про прийдешній рай. І Стьопа знає. Тому недоговорює — кого саме мочити! — хоча для себе вирішив цю проблему. Вони всі знають, а тобі не кажуть, тому що ти — свій, ти — з рідного гетто, тебе не хочуть хвилювати, лякати…

Останній ковток відгонив божевіллям.

— Цікава, Казимире. Дуже. Але ви теж не маєте рації. Ми не покарані. Ми з вами маємо те, про що раніше, до відкриття ментал-комунікації, могли лише мріяти. Забезпечене, сите життя серед квітника. Субсидії, догляд, опіку. Свободу вчинків. Довге, якщо забажаємо, життя. Безболісну, спокійну смерть. Ми отримали мрію звичайної людини. І ми не винні, що інші отримали значно більше. Ми не винні, і ми ніколи не зможемо зрозуміти до кінця: що ж насправді отримали вони?

— Все отримали. І ще отримають. Тому що всі падли, — упевнено підсумував Петрович.

Налив чергову чарку.

Підняв її на рівень очей і додав, усупереч своєму попередньому твердженню:

— Всі падли, окрім мене. Я — людина. Я звучу гордо.

Унизу, в холі, Мішель базікав з охоронцем про баб. Власне, охорона «Ящика…» від самого початку була нісенітницею, марною тратою часу — але зараз це дозволяло ще двом-трьом сейфам вважати свій шматок хліба з маслом чесно заробленим, а не кинутим як милостиня.

Рядовий Сич! Або, якщо хочете, генерал Сич!

Відставити!

Єсть, сер…

— Ти далеко? — запитав Мішель, відвернувшись від порівняльного аналізу блондинок і брюнеток.

— У садок, за хлопцем.

— Підвезти?

— Спасибі, я пішки…

Під Новий рік Кирило почав задаватися дивним питанням: чому Мишка в «Ящику Пандори» поважають більше за всіх? Адже не сейф, не рідний-приречений, а просто ідейний дурень, здатний у принципі обзавестися «ментиком» будь-якої миті, кинутися по наїждженій, солодкій доріжці. Так, ідейний, дуже спокійно сказав Мішель, дізнавшись про сумніви друга. Таких як ти, Кирюша, мало. А таких як я — дуже мало. Але ти розумієш… Навколо коїться чортзна-що — або Бозна-що; коротше, вони знають, а я не знаю. І вся ця утопія мені не до душі. Хоча б тому, що вирішував не я — вирішували за мене, вважаючи якогось Мишка Савельєва гвинтиком прийдешнього Едему. Так от, я і мені подібні не люблять бути гвинтиками. А коли доводиться бути гвинтиками, бо так вирішили згори або внизу, ми намагаємося випасти із загальної машини, відкотившись у траву. Можливо, машина обійдеться без нас. А можливо, не обійдеться. Ось я і хочу це дізнатися. Не було цвяха, підкова пропала, не було підкови, кінь зашкутильгав, кінь зашкутильгав, командир убитий, кіннота розбита, армія біжить…

Знизавши плечима, Кирило визнав ідеї Мишка дурницями.

Але пізніше Казимир, підсівши до Кирила за столик і випадково вийшовши в розмові на цю тему, розкрив справжню ціну дурниць Мішеля. До нього стукаються, сказав Казимир, пахкаючи сигарою. Нам добре, дорогий мій, ми закриті, опечатані, і якщо чим мучимося, то лише особистими комплексами. А Мишко — з більшості. Проклятої або благословенної, цього знання я позбавлений, але більшість… У неї свої закони. Вона кличе. Вона тягне, наказує, тому що більшість, тому що інакше не вміє. Варто Мишкові хоч би раз відгукнутися на заклик, проявити хвилинну слабкість — і він без жодного «ментика» дуже швидко приєднається до більшості. Особливо