Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко
Чекання тривало недовго, і незабаром до опочивальні ввійшла Бланка в супроводі Філіпа, Ґастона д’Альбре та Ернана де Шатоф’єра. Присутні миттю замовкли і шанобливо розступилися перед нею. Завчасно попереджений король припинив диктувати, перевів свій погляд на сестру і кволо всміхнувся їй. Бланка зупинилася в головах його ложа і стала навколішки.
— Брате…
— Радий тебе бачити, сестро, — хрипко промовив Альфонсо, тон його потеплішав. — Якраз твоєї присутності мені дуже бракувало. Сідай, поговоримо.
Бланка сіла на стілець, що його послужливо підсунув до неї королівський камергер, і спрямувала на брата сумний погляд своїх великих карих очей. На її віях заблищали сльози.
— І ви, Філіпе, також підійдіть, — додав Альфонсо. — Мій найкращий друг і моя найкраща подруга — ви обидва зі мною в мою смертну годину… Нехай Нора не ображається, вона була батьковою улюбленицею, але ти, Бланко, завжди була мені ближча, дорожча, рідніша…
— Я знаю це, брате, — тихо сказала Бланка. — Я теж люблю тебе.
Вони помовчали, згадуючи минуле. Філіп дивився на виснаженого хворобою короля, якого лише півтора місяці тому він бачив квітучим, повним життєвих сил та здоров’я, і поступово в ньому закипала лють. Сталося царевбивство — не злочин проти окремого людського життя, а злочин проти всього людства. Убити намісника Божого, означало замахнутися на найсвятіші підвалини існуючого ладу. Як і кожен государ, Філіп ототожнював себе з державою, а державу сприймав як самодостатню цінність.
— Недовго я правив, — врешті заговорив король. — Півроку, якихось шість місяців. Стільки всього хотів зробити… Та не встиг…
— Ти багато зробив для країни, — схлипуючи, прошептала Бланка. — Дуже багато…
Альфонсо ствердно кивнув — одними лише повіками, які опустилися, а за мить піднялися знову.
— Сподіваюся, нащадки не забудуть, що це за мого правління Іспанія остаточно звільнилася від маврів. Зрештою, королі народжуються не для довгого життя, а для слави… — Помітивши, як по Бланчиній щоці котиться крупна сльоза, він замовк і роззирнувся: з появою наступниці престолу присутні порозступалися, утворивши навкруг його ложа широке півколо. Біля короля залишалися тільки Бланка, Філіп і Констанца Орсіні — сьогоднішня королева, завтрашня вдова. Ця остання означала щось лише для Альфонсо, а в очах решти вона вже була тінню минулого. На свою біду, вона не спромоглася народити жодної дитини, щоб після чоловікової смерті називатися королевою-матір’ю.
З усіх в опочивальні вмирущого короля сиділа тільки одна-єдина людина — Бланка.
— Не треба плакати, сестро, — ласкаво сказав Альфонсо. — Тобі не можна плакати. Королеви не плачуть. — Відтак він підвищив голос: — Мої могутні вельможі, гордість та прикраса всієї держави нашої, підійдіть-но ближче.
З гурти виступили присутні тут кастильські ґранди. Вони наблизилися до королівського ложа і поставали так, що Філіп опинився ніби серед них. А втім, він теж був одним з ґрандів Кастилії — як ґраф Кантабрійський.
— Панове, — сказав король. — Перед вами принцеса Кастилії Бланка, моя сестра і старша дочка мого батька, яка, згідно із звичаями наших предків і за законами, освяченими церквою Христовою, стане вашою королевою тієї самої миті, коли я, з волі Божої, перестану бути вашим королем… — Він трохи помовчав, збираючись із рештками сил. — Панове! Мої могутні вельможі! Тиждень тому ви одностайно схвалили моє рішення позбавити злочинного брата мого Фернандо його злочинного життя і заповісти престол сестрі моїй Бланці та її нащадкам.
Вельможі ствердно загомоніли.
— А зараз, — запитав король, — ви не шкодуєте про це?
— Ні, государю, — відповів за всіх ґрандів старійшина, герцоґ де Самора. — Ми свято шануємо закони та звичаї наших предків і сповнені готовності виконати вашу королівську волю.
— І ось перед вами я, вмирущий, — вів далі Альфонсо. — І ось вам моя остання воля: служіть вірою й правдою своїй королеві, служіть їй не за честь, а за совість. Вона ще юна, тож допомагайте їй правити, і не лише мечами своїми, хоч і вони у вас доблесні, але й мудрістю та досвідом своїм. Будьте їй надійним оплотом в ім’я більшої могутності, подальшого процвітання всього королівства нашого і зростання добробуту всіх наших підданих. Присягніться ж у цьому!
— Присягаємо! — дружно промовили вельможі.
Тоді король подивився на Філіпа.
— Вам, кузене, — промовив він, — я не можу наказувати, щоб ви були моїй сестрі вірним слугою. То будьте ж їй вірним другом, як були ви другом мені, і будьте її вірним союзником… А ще я заповідаю вам свою помсту — те, що я хотів, але не встиг зробити за свого життя. Винищіть цю мерзоту, що спекулює ім’ям Спасителя, сіє розбрат і ненависть серед людей. Очистіть землю від цієї скверни — ордену єзуїтів.
— Тепер це мій обов’язок, — просто відповів Філіп.
Альфонсо XIII, король Кастилії та Леону, помер у ніч на 17 листопада 1452 року о другій годині попівночі. У тиші, що запала в опочивальні після цієї звістки, перший камергер короля закрив небіжчику очі і зняв з його зсохлого від хвороби пальця золотий перстень з печаткою, який, за переказами, належав ще вестґотському імператорові Теодоріху. Потім він схилив перед Бланкою коліна і простягнув їй персня.
— Ваша величносте…
Бланка прийняла з рук камергера цей символ королівського достоїнства і судорожно стисла його в долоні, ледве стримуючи сльози. Перстень був завеликий для її тонких, тендітних пальців — так і тягар абсолютної влади здавався непосильним для цієї юної і крихкої на вигляд дівчини, яка, як наївно вважав дехто з присутніх, потребувала міцного чоловічого плеча, щоб надійно спертися на нього.
Бланка, нова королева Кастилії та Леону, обвела помутнілим поглядом присутніх — зір їй туманився — і зупинилася на Філіпові. За час, що минув від отримання звістки про хворобу Альфонсо, вони й словом не обмовилися про його можливу смерть. Бланка взагалі гнала геть такі думки, до останньої миті сподіваючись на чудо, однак тепер,
