Принц Ґаллії - Олег Євгенович Авраменко

— Це наказ короля?

— Ні. Наказ підписаний першим міністром, позаяк дон Альфонсо раптово захворів і нібито не в змозі виконувати свої обов’язки.

Ернан шумно видихнув:

— Слава Богу, ми встигли вчасно. Хоч який Фернандо де Уельва негідник, він все ж син короля, і було б дуже неґречно похапцем перерізати йому горло.

— Ваша правда, пане ґрафе, — погодився Клавдій Іверо. — Я вже повідомив непроханим гостям, що принц буде страчений за наказом короля, і застеріг від спроб силою звільнити його. Зараз я передам їм тіло Фернандо, нехай вони відвезуть його на батьківщину, щоб поховати там з усіма належними почестями. А ви покваптеся. Король — якщо він ще живий, — мабуть, з нетерпінням чекає на вас. Щасти вам, ґрафе.

У відповідь Ернан лише мовчки кивнув.

Надвечір того ж дня Ернан, Ґастон та Етьєн зупинилися на нічліг в невеликій корчмі поблизу Альмасана. Дорóгою ніхто з них і словом не обмовився про ранкові події, і тільки після вечері, коли чимала кількість випитого вина значно поліпшила Ґастонів настрій і дозволила йому вже без внутрішнього здригання згадувати страту, він, розлігшись на своєму ліжку у відведеній їм трьом кімнаті, спитав у Ернана:

— Ну, тепер ти будеш зі мною відвертий, друже, чи знову хитруватимеш?

Шатоф’єр підвівся і поглянув на Монтіні. Той, геть виснажений скаженою скачкою, а ще більше — розладом шлунка, що трапився на нервовому ґрунті, спав без задніх ніг.

— Що ти маєш на увазі?

— Ой, облиш! Можна подумати, ти не розумієш, про що мені йдеться! Адже ти з самого початку вирішив стратити Фернандо, правда? Ти і в гадці не мав везти його в Толедо живим.

— Припустімо, я лише виконав бажання короля…

— Он як! Отже, і тут ти обдурив мене? Насправді він звелів тобі…

— Він звелів мені доставити брата живим і лише в крайньому разі порішити його. Так було написано в листі.

— Тоді я нічого не розумію.

— А тут і розуміти нічого. Між волею та бажанням є велика відмінність. Дон Альфонсо хотів стратити Фернандо, але з сентиментальних міркувань ніяк не зважувався на цей крок.

— І ти допоміг йому.

— Так. А власне, він сам собі допоміг. Якби він справді хотів зберегти братові життя, то обмежився б одним лише листом, де вказується, за яких обставин я маю право вбити Фернандо. Цього було б цілком досить — лист, власноруч написаний королем і скріплений його особистою печаткою. Одначе він прислав мені указ про страту Фернандо — для більшої певності, можеш заперечити ти. Дон Альфонсо, мабуть, теж так думав. Але я переконаний, що потай, несвідомо він сподівався, що я розціню цей указ, як керівництво до дії, і візьму його до негайного виконання. Сам подумай: хіба я міг зрадити очікування короля? Адже іншого такого указу могло й не бути. Ти ж бачиш, що почали виробляти державні сановники, щойно дон Альфонсо занедужав.

— Ага! Так я і знав! — промовив Ґастон, піднявши догори вказівний палець. — Ти підозрював, що короля вже отруїли.

— Я здогадувався про це.

— І відколи?

— Відтоді як краще пізнав Бланку. Мене взагалі дивує, що це не спало на думку тим, хто й раніше знав її — Філіпові, Марґариті, обом королям, самій Бланці, нарешті… Тижні три тому я сидів і дивився, як вона грає з тобою в шахи, дивився на вираз її обличчя — зосереджений, рішучий, вольовий, навіть жорстокий… І раптом мене стукнуло!

— Що тебе стукнуло?

— Я подумав: який дурний був ґраф Біскайський, якщо він всерйоз розраховував, що Інморте, який багато часу проводив при кастильському дворі і напевно добре знає жорстку вдачу Бланки, погодиться зробити її королевою. І тут я зрозумів: ґраф зовсім не дурний; людина, що спланувала такий, без перебільшення, ґеніальний злочин, не може бути дурною.

Немов підкинутий пружиною, Ґастон схопився й сів на ліжку.

— Щоб я здох! Це ж ясно, як Божий день!

— Атож! Ґраф Біскайський, безумовно, знав, щó являє собою його дружина. Він також знав, що її добре знає Інморте і що стосунки між ними вкрай ворожі. Якби на Бланчинім місці була жінка з характером Жоани Наварської… Та що там! Якби на її місці була навіть Марґарита — і то ґрафові, можливо, вдалося б переконати Інморте, що зрештою він прибере дружину до рук і сам стане керувати країною. Але Бланка… — Ернан цокнув язиком. — Одно слово, я негайно написав донові Альфонсо, що, на мою думку, ґраф Біскайський або здурів — що малоймовірно, або — що більш імовірно — Фернандо проговорився йому, що його брат вже отруєний і криза має наступити наприкінці листопада. А чи правду він сказав, чи трохи прибрехав, випереджаючи події, судити, мовляв, я не беруся.

— І розпорядження негайно доставити Фернандо в Толедо, разом з смертним вироком йому, як я розумію, було відповіддю на твій лист королю?

— Саме так. І ця відповідь трохи не запізнився. Я вже почав втрачати терпець і, признатися, навіть всерйоз подумував про те, щоб потай пробратися в замок і самочинно порішити Фернандо. На щастя, все обійшлося, і тепер, якщо дон Альфонсо помре, королевою Кастилії стане Бланка. Осмілюся припустити, що при ній єзуїти з ностальґією згадуватимуть два попередні царювання.

— Що вірно, то вірно, — погодився Ґастон. — Вона задасть їм жару… Ой! — вигукнув він і знов підхопився. — Але ж тоді Філіп може стати королем!

— А він і буде королем, — незворушно підтвердив Ернан. — Королем Ґаллії.

— Ні, друже, не про те йдеться. Ти не зрозумів мене…

Ернан також сів у ліжку і заперечно похитав головою:

— Я чудово зрозумів тебе, Ґастоне. У мене ще непогано варить голова, і я цілком усвідомлюю, що тепер у Філіпа з’явиться велика спокуса розірвати свої заручини з Анною Юлією й одружитися з Бланкою. Але цього не буде! Не буде, второпав? Поки я живий, я