Зоряний вуйко - Брати Капранови
У фортеці верховодив Терентій.
- Їжте, хлопці, бо вартувати до ранку, — він одкраяв собі величенький шмат сала. — Я так гадаю, що нас ще з годину шукатимуть. А ми поки поїмо, скористаємося моментом.
Ніхто розмови не підтримав. Петро жував і думав, що не зважаючи на бадьорий голос Ярового, насправді нема з чого радіти. Хоч і їжа поки є, і води доволі, проте виснажені всі вкрай. Який шлях позаду! Та й що то за робота: сидіти й чекати, поки тебе знайдуть. Неначе куріпка якась.
— Не піде таке діло, Терентію, — Петро присунувся до Ярового. — Та кинь ти сало, побалакати треба.
Терентій запхав до рота останній шмат, кілька секунд уважно жував, а потім, разом усе заглинувши, витер руки об коліна і видихнув:
— Ну що ж, побалакаємо.
Петро влаштував собі зручненьку схованку в самій гущавині. Звідси було добре видно віз на краю галявини та обкладений травою бруствер, такий мирний і затишний на перший погляд. Табір собі й табір.
Поруч, кроків за десять, влаштувався Івась. Він помітно хвилювався, крутив головою, але був повен рішучості і весь час перекладав автомата якнайзручніше. Ач, який завзятий! Петро посміхнувся подумки. Боїться, звичайно, он як наїжачився.
На велику користь від Івася ніхто не розраховував, тому поставили його з Петром — щоб був під наглядом. Терентій із Сашком влаштувалися з протилежного боку галявини, а центром всієї схеми був віз. Обернутий боками до чумаків, він став чудовою мішенню, і Петро тільки зараз оцінив повною мірою ідею Терентія. Тепер якщо верхні вийдуть на галявину, зразу ж опиняться в пастці. А Василь, що лишився під возом, битиме ззаду.
Місяць вже пішов спочивати, і ліс освітлювали лише передранішні зорі. Тільки б до ранку встигли, бо тоді доведеться вертатись під воза.
Та й шкода буде, коли така задумка пропаде.
З кущів почувся умовний свист. Петро прислухався. Ага, почалося. Івась подивився на дядька з тривогою, і Петро заспокійливо підвів руку. Щоб не стрельнув, не дай Боже, з переляку.
Наче нічого не змінилося на галявині. Той самий віз, та сама трава, ті самі зорі, але якимось тривожним стало повітря, повною напруги нічна тиша. В кожному шурхоті чувся ворог, а кожен тріскіт нагадував клацання затвору.
Проте супротивник з’явився без звуку. Раптово. Праворуч від Петра з темряви виникла людина, що обережно сунула через кущі. Озброєна рушницею, в якомусь дранті — лісовик, мабуть. За ним скрадалися двоє верхніх. Петро мало не вилаявся від огиди. Кремезні, зі звірячими рухами, якось неприродно виглядали вони поруч із людиною. Мов малюнок лихого маляра. Криві ноги, короткі гнучкі тіла і страшні перекривлені пики, геть укриті лускою. Жах. А ще кажуть, що вони людям рідня.
Верхні були добре озброєні. Принаймні в одного — автомат, а що мав другий, роздивитися не вдавалося. Певно, теж не пукавка. Петро, вибравши мент, і собі свиснув птахою, як домовлялися. Верхні, наче за командою, озирнулися.
Петро боровся в собі з бажанням стрельнути у відкритих ворогів. Певно, вони були не самі — десь у кущах зачаїлися спільники, щоб обійти воза ззаду. Але поки нападники про щось радились стиха, і Петро жестами намагався заспокоювати Іванка, та заразом і себе. Та ось, корячись якомусь нечутному сигналу, напасники, лишивши одного в кущах, обережно поплазували до воза. Що й казати, рухалися вони бездоганно. Ані травичка не зашурхотить, ані пташка не злетить. Навіть приблизно не можна було вгадати, скільки ворогів скрадається у кущах, бо навіть ця трійця геть розчинилася серед трави.
От собачі діти! Петро краєм ока слідкував за верхнім, що лишився на узліссі. Той так само уважно дивився на галявину і нервово дригав ногою. Хвилюється, падло. Хоч би Василь там не проспав. Але передні, певно, вже біля воза.
Чого ж він не стріляє? Петро озирнувся на Івася. Той лежав блідий, нерухомий, міцно вчепившись в автомата, і теж уважно слідкував за галявиною.
Чому ж Василь не стріляє?
Враз почувся войовничий вигук, і біля самого воза з трави виринули чорні постаті. Мабуть, із десяток. За кілька стрибків вони вже були мало не на возі. Але з-під коліс на це анітелень. Петро ледь сам з кущів не вискочив. Що ж він робить?
Напасники, що очікували бодай на якийсь опір, теж розгубилися. Замість кинутися вперед, стріляючи та перекидаючи воза, вони здивовано спинилися й заозиралися навкруги. Заперегукувалися. І справді, де ж це таке бачено, щоб чумаки свій крам покинули?
Петро стиснув приклад, вибираючи, в кого першого стріляти — чи в того верхнього, що в кущах, чи в лісовика, який, намагаючись щось зрозуміти, зазирав під воза, якраз туди, де ховався Василь. Ну, хлопче, відгукнися цьому цікавому!
Проте на галявині панувала тиша. Лісовик, позазиравши між колеса, підвівся цілим і неушкодженим. Підвівся і розвів руками.
Петро теж нічого не розумів. Куди ж Василь подівся?
Лісовик щось завзято розповідав своїм товаришам, деякі теж зазирали під воза і теж розводили руками. Хай їм біс, паразитам. Де ж Василь?
Здивовані верхні про щось порадились поміж собою, а потім, вирішивши, що віз і справді покинутий, радісно загукали та замахали руками, скликаючи товаришів. Тим часом ті, хто лишився для прикриття в кущах, вже й самі сунули на галявину, не почувши звичних звуків бійки. Знявся з узлісся і Петрів підопічний. Він випростався, поклав зброю на плече і завзято дряпався навпростець, вимахуючи руками.
Загалом напасників виявилося дванадцять душ. Вони радо обмацували здобич, а двоє найменш терплячих вже почали витягати мішки через край.
Зараз весь крам попсують, наволоч. Петро поклав пальця на гашетку, але цієї миті, неначе прокинувшись, з-під воза обізвався Василів автомат.
