Зоряний вуйко - Брати Капранови

А Сонце обходило землю з іншого боку, оглядаючи свої володіння, мов сторожа: а що там коїться у темряві? Хто це нишпорить по землі? І променями донизу, автоматними чергами. А як там, у степу?

Запалився обрій, на сході почервоніло небо, немов за наказом стала коза. Стали й чумаки, з жалем дивлячись на бідолашну тварину, а вона заревла на крайнебо, голову підвела і впала, наче підстрелена.

Тихо стало в степу. Не розлягалися вже чумацькі кроки, не рипів віз. Тільки вітерець повівав, а з-за обрію, виставляючи свої червоні боки, поволі вилізало Сонце. Безупинно і гордовито, бо прийшов уже його час, коли все живе мусить сховатись, якщо хоче лишитись живим, позабиратись у щілини, нори, печери. Хижий світанок ставав над землею. Хижий день ішов за ним услід.

Сховалися й чумаки, обкопавши ретельно свого воза, так щоб не лишилося й шпаринки. Захоплені Сонцем зненацька серед голого степу, сховалися під воза, щоб так переднювати. Поруч лежала мертва цапура, а на возі з пошкодженого кулею мішка тоненькою цівкою бігла сіль.

Чумаки тягли степом віз. Впряжені в голоблі замість загиблої цапури, а інші збоку штовхають. Вп’ятьох вони здужали котити воза, але дедалі більше й більше вибивалися з сил. Частішими ставали перепочинки і коротшими переходи.

Петро з Терентієм поміняли Сердюків та впряглися в голоблі. Брати стали з боків.

— Нумо!

Зарипів віз і рушили.

Дистанція, що її лишалося пройти, зі смертю цапури розтягнулася до нескінченності. Вже третю ніч вони тягнули цього клятого воза. Зробили собі лямки, порозтирали ними плечі, порвали одежу. Навіть чумацькі чоботи, яким зносу не було, починали тріщати по швах і муляти пальці. А навкруги був безкраїй степ, і тільки сьогодні ввечері почало наче щось на обрії миготіти.

— Вже дійдемо сьогодні. Не можемо не дійти, — невідомо для кого проказав Терентій. Решта налягали мовчки, зрідка лаючись та поправляючи паски. Добре хоч харчів було доволі.

Та найгіршим була не праця, не розтерті плечі, не збиті пальці. Найгіршою була нетерплячка, що заважала йти, заважала розраховувати сили. Ну як же ж? Ну, осьо вже мусимо дійти!

Але це «осьо» знову розтягувалося, і надія забирала таку потрібну зараз наснагу.

Петро страшними зусиллями гнав від себе бажання дивитись уперед. Він втупився в землю і, щоб дати розвагу розуму, лічив кроки — до тридцяти і назад, до тридцяти і назад. А чи не забагато їм випало як на одну дорогу? Петро не міг пригадати, щоб колись збиралося так усе докупи — і засідки, і цапура, не кажучи вже про зустріч із Хазяйкою. Ось що означає одна впущена з самого початку коза. Хай йому грець, ходити з такою прикметою. Інші поїдуть — як на прогулянці, а тут… Та нічого. Солі багато, все окупиться, рік можна буде спочивати. Дійти тільки б. Петро озирнувся на товаришів — ой, не вийде з них тяглова сила, ой, не вийде!

— Нічого, хлопці! Як розпродамось, повеселішаєте. Привал! — Петро як знавець рогатої худоби розпоряджався ритмом роботи. — Ніколи б не взяв таку ледачу цапуру. Та ви, домівку чуючи, повинні на крилах летіти!

— Хіба що летіти, — відповів Сердюк, уважно роздивляючись свої ноги, — бо чобіт уже нема.

— Почекай. Будуть тобі й чоботи, й марципани в тісті. Веселіше треба!

Хлопці розпрягаючись посміхалися, але досить кисло, та й Петрові самому не так щоб дуже весело було. Їсти не хотілося, розмовляти теж. Посідали біля воза, повипрямляли ниючі спини і просто дивились у темряву. Хто намагався розгледіти там щось, хто й просто сидів, втупивши очі в простір.

Але раптом простір цей озвався автоматною чергою. Якраз понад головами:

— Та-да-да-да-дах!

Петро машинально вхопився за бік, де повинен був висіти його рідний, але тут згадав, що вся зброя лежить на возі — менш за все гадалося останнім часом про напад, тому автомати відпочивали поміж мішків.

— А, бодай тобі!

Всі чумаки сиділи біля коліс і дістатися до зброї не було ніякої можливості. А з темряви ще раз стрельнули понад самим возом і обізвалися грубим голосом:

— Руки вгору! Ану виходь по одному!

Терентій стиха матюкнувся. Петро наблизив до нього голову і прошепотів у саме вухо:

— Здається, він один.

Терентій пробурчав сердито:

— Один-то один, та зброя ж… Як вгадав, падло.

Безглуздо все виходило наприкінці. Навіть не страшно, а просто чортзна-що.

Голос знову скомандував:

— Руки вгору! І вилазьте, бо стріляю!

А, щоб ти був пропав!

Петро нахилився вперед, наче підводячись, стягнув з ноги чобіт і, рвучко скочивши, жбурнув ним у темряву, туди, звідки лунав голос:

— Лягай! — загорлав він страшно.

Чобіт ще був у повітрі, коли Сашко Сердюк, миттю розібравшись, злетів на воза і, схопивши зброю, почав гамселити віялом.

— Та-да-да-да-дах!

— А, тобі в душу та печінки! — за секунду до нього приєднався Терентій.

Над степом вищали кулі, шукаючи поживи, а той, з темряви, геть не озивався. Вбили вони його, чи що? Петро стояв на одній нозі, тримаючись за воза і вдивляючись, чи є там що. Нарешті автомати замовкли, всі прислухалися — анічичирк.

Сердюк з Терентієм, зістрибнувши з воза, пішли в темряву перевірити. Петро взяв свого автомата, щоб у разі чого прикрити. Так і простояв на одній нозі, поки хлопці повернулися, несучи чобіт, а з ним ще щось під пахвою.

— Утік. Навіть зброю кинув, — Сашко задоволено посміхнувся і продемонстрував усім маленького, мабуть, саморобного автоматика.

Терентій пробурчав:

— Любитель легкої солі. Щоб ми ходили, а він тут тільки з автоматом, сучий син… — і він докладно виклав свої думки щодо моральних якостей цього сучого сина та усіх його родичів.