Зоряний вуйко - Брати Капранови

Він випустив коротку чергу, даючи знак, що вже час втрутитись, і ліс у відповідь відгукнувся пострілами. Верхні навіть зрозуміти нічого не встигли, заозирались було, але кулі вже засвистіли галявиною, хапаючи їх на місці злочину.

Тільки б сіль не дуже подзьобати, думав Петро, старанно вицілюючи наступного ворога. Верхні у паніці метушилися біля воза, а з-під колес їх шпигав Василів автомат. Кулі, що не знаходили своєї цілі, дзижчали над Петром.

Осьо вам чумацька сіль!

Ті, хто намагався втекти від вогню з чумацької фортеці, потрапляли під перехресний вогонь з кущів, і не було куди сховатись підступному ворогу.

Нате. Їжте. Осьо вам здобич, осьо чуже добро.

Пекло на галявині тривало недовго, бо скоро не лишилося вже жодної чорної постаті в прицілі і не озивався ніхто у відповідь на постріли. Перемога чумаків була повною.

Петро для певності ще поляскав по траві, в яку падали поранені вороги, і відклав розпечену зброю. Поруч Івась отетеріло витріщився на галявину.

— Гаразд. Одвоювали на сьогодні, — Петро почав підводитись, спираючись на землю. — Вставай, синку!

Іванко підвівся блідий-блідий, з переляку, мабуть. Нічого, минеться. Цікаво, чи він хоч стріляв?

Петро взяв автомата і, лишивши хлопця приходити до тями в кущах, вийшов на галявину. Так, добре вони тут похазяйнували. Відверто кажучи, здавалося, що всіх верхніх поклали, бо не бачив, щоби хтось втік, але тепер біля воза він налічив вісім тіл і ще одне біля кущів, бідак, мабуть, вже гадав, що врятувався. Тобто троє втекло. Ну нічого, вони тепер довго не отямляться.

З-за воза з’явився Терентій із Сердюками. Василь виступав, наче іменинник.

— Таки хтось утік? — спитав Терентій. — От сучі діти!

Сердюки дивилися героїчними поглядами.

— Де ж ти заховався, легеню? — Петро поплескав Василя по плечу.

— А я за дно вхопився та й висів, а вони, дурні, на землю дивилися. А потім як стрельну, а вони як заверещать!

Сашко гордовито поглядав — от, мовляв, які ми, Сердюки! А Василь вів далі:

— Я зрозумів, що вони когось у кущах лишили, ану, думаю, сховаюсь.

Петро кинув поглядом на чумацьку роботу — таки добре попрацювали. Тепер ще трофейна зброя буде на продаж, яка не яка — копійка. Терентій, лаючись, поправляв мішки на возі, що їх тягнули верхні, та прискіпливо оглядав дірки від куль.

— Можна було б і влучніше стріляти, — бурчав він.

Петро посміхнувся — що то за хазяйська душа, а потім згадав, що сам про це думав у кущах, і посміхнувся ще ширше.

— А чого це ти кульгаєш? — Василь питав Іванка, який нарешті з’явився на галявині.

Петро озирнувся:

— Що, поранили?

— Та нічого, — хлопець ніяково посміхнувся. — То я залежав трохи.

Терентій засміявся:

— Ото козак! Воював, аж ноги позалежував. Добре, хоч не заснув, — він насмішкувато оглянув хлопця. — А де твій автомат?

Тут Іванко зовсім знітився:

— Я… там… забувся…

Чумаки вибухнули реготом.

Поки червоний мов буряк хлопець бігав по зброю, зібрали трофеї. Не дуже розкішні, бо у двох верхніх замість автоматів були якісь саморобки. Зате в лісовика виявились чудові чоботи, та й набоїв назбиралося до чорта. Клопіт виправдався, як пожартував Терентій.

Петро пішов до схованки за цапурою, решта взялася до воза, і за півгодини валка знову рушила передранішнім лісом, щоб відійти хоч трохи від місця битви — про всяк випадок. Знову рипів віз, форкала коза, а гола лісова земля, як і степові трави, слухняно вкладалася під ноги чумакам. От пройти ще трошки, знайти затишне й безпечне місце, щоб на днівку стати.

Цапура заспотикалася на всі чотири ноги, коли до крайніх печер лишалося трохи більше за один перехід. Петро вже з годину придивлявся до неї. Оце так. До дому ж лишилося зовсім нічого.

— Що це з нею? — наздогнав ззаду Терентій.

Петро відповідати не спішив. Він знову й знову придивлявся до цапуриної ходи і намагався з’ясувати, чи довго вона ще протягне.

— Хоч до Крайніх дійде?

Петро тільки плечем сіпнув. Якби то знати.

Терентій не вгавав:

— Може, зупинку зробимо?

Зупинитися все ж довелося, бо Петрові треба було подумати, а заразом і цапурі перепочити, може, менше кульгатиме.

Хлопці радісно готували попоїсти. А що, додому вже недалечко. Потихесеньку, із зупинками, все одно тепер першого воза не знайти, якщо ті все-таки вискочили із засідки. А як не вискочили — тим більше.

Петро оглянув бідолашну козу і сумно похитав головою. Терентій стояв поруч, запитально дивлячись.

— Кепсько, — відповів Петро на німе його питання. — Кепсько. Й доби не протягне.

Терентій присвиснув:

— Тю-у-у. А що ж робить?

Поки хлопці відпочивали, хто як вмів, Петро випряг козу. Нещодавно гордовита і навіть грізна тварина тепер тремтіла всім тілом і була такою слухняною, аж шкода брала.

— Ну-ну. Ну, хороша, хороша.

Довге густе хутро наче вкрилося рудим пилом. Петро потер цей пил у пучках, понюхав і аж почорнів обличчям. Наче не довіряючи собі, він назбирав у долоню ще трошки, ще понюхав, а тоді втупився поглядом у землю і завмер мовчки, не відповідаючи на запитання занепокоєного товариша.

Коїлося щось недобре.

Врешті у Терентія урвався терпець. Він смикнув Петра за рукав і гримнув у саме вухо:

— Та що сталося? — але той у відповідь навіть не ворухнувся і тільки за кілька хвилин немов прокинувся, надумавши щось, і підвів голову.

— Спробуй її нагодувати, — він передав Терентієві мотуз, а сам підкреслено твердим кроком попрямував до воза.

Хлопці відчули щось надзвичайне у серйозному дядьковому обличчі і принишкли, покинувши справи. У повній мовчанці Петро витяг з потаємного