Де батько твій, Адаме? - Генрі Лайон Олді

знаєте-бо, безсмертна. Згідно фактам, які підтвердили цю сумнівну тезу. Болонка ж — істерична дурепа. Але Пилипчук її любить. Ще він любить гуляти з правнуками, але правнуків у нього немає. Внуки виросли, а правнуки не народилися. Зрідка я зупиняюся покурити з сусідом, і тоді я змушений довго вислуховувати балачки про любов до неіснуючих правнуків. Болонка в цей час скиглить біля ніг, прикидаючись правнучкою. Потім я йду провулком, а спину мені свердлить сповнений заздрості погляд.

Я везунчик. У мене є син. Адам Кирилович Сич.

Сьогодні, першого вересня, Адам пішов до школи.

У перший клас.

Скільки зараз шкіл у місті? Три? Дві? Напевно, питання слід було б поставити інакше: скільки населення залишилося у колись двомільйонному місті? Я не впевнений, що більше п’ятисот тисяч. Менше. Значно менше. А на Землі, яка мутує в райські кущі? Одні говорять: популяція скоротилась уп’ятеро. Інші сміливіші, жонглюють цифрами. Але якщо міряти іншими мірками, малодоступними для сейфів, населення виявиться — тьми й тьми. Просто цьому населенню-велетню не потрібні квартири, гаражі й школи. Їм навіть тіла не потрібні. Ось які вони невибагливі. Мій Адам пішов до школи, і разом з ним (у ньому?!) за парту сіли тисячі. Цілком поміщаються за однією партою. Тісно, зате тепло.

Один дятел злетів.

Другий продовжує стукати.

Навіщо я дістав ці зошити? Розкидав по столу, мляво дивлячись на вицвілі від часу обкладинки. Найстаршому — майже чотирнадцять років. Пам’ятаю, мені видавалося ознакою аристократизму робити записи від руки, фіолетовим чорнилом. А епіграф до першого зошита накидано (о жах! — саме накидано…) фломастером. Жовтим. Напевно, я підібрав епіграф пізніше. Хоча не певен. Я взагалі не певен, чи знав на ту пору про існування римлянина Сенеки. Здається, спектакль «Театр часів Нерона і Сенеки» — жорстоку, мудру, хворобливу притчу! — побачив тільки через рік. Навіть рецензію для «Вістей» робив… Ні, не пригадати. Цитата випадково трапилася в книзі афоризмів? Найімовірніше. Іноді здається: це не я. Кирило Сич давно минулих днів, самозакоханий молодик з почерком, відважно збитим набакир, якому ліньки було навіть очистити наївний текст від повторів і неоковирностей, — адже гадав у майбутньому зробити книгу, бестселер, поживу для розуму! Зараз я багато чого переписав би наново, якби справді робив книгу. Шкода, книга закінчилася, не почавшись. Хай залишається, як є: п’ять зошитів, зафіксований мимохідь шлях становлення почерку.

Перечитаю з початку.

Посміхнуся, дивлячись в криве дзеркало часу.

Удень Адам повернеться зі школи, Ванда пригостить нас пирогом, і я урочисто спалю зошити. Виголошу тост на похвалу глупоті. Своїй глупоті, природно. Але це буде пізніше. Вночі я шкодуватиму про вчинок, необачний і непробачальний. Я знаю це, але все одно спалю зошити. Вони набридли мені. Нагадують про минуле. Про часи, коли ми презирливо іменували масу обивателів «інтелектуальною більшістю», себе ж потай мислячи елітою, кухонними обранцями, — навіть не здогадуючись, що настане день, тихий, малопомітний, як тать уночі, примусивши нас болісно страждати через неможливість приєднатися до більшості, яка спокутує гріхопадіння. Оточені любов’ю й турботою, наче помираючі родичі, ми… Ненавиджу слово «ми». Можливо, тому, що в цьому слові мені більше немає місця. Можливо, тому, що це слово сходить у небуття, поступаючись сценою піднесеному «Я», такому величезному, що уява сейфа безсила його уявити.

У безіменних кущах нявчить кішка: сіро-смугаста.

Зачиняю вікно.

Зошит перший

Час і до нас, і після нас не наш.

Ти закинутий в одну точку; розтягуй її —

але до яких пір?!

Сенека

Ванда, як завжди, була на висоті. Улюблений жарт сім’ї — цитата зі стародавнього кулінарного талмуда: «Для салатів „Олів’є“ або „Паріз’єн“ візьміть дичину (рябчика, фазана, тетерука, куріпку), маслини „Зізі Кокот“, ракові шийки…» Рябчиків з фазанами довелося замінити «Докторською», маслини — солоним огірком, а ракові шийки — зеленим горошком, але пристойний таз спорожнів майже відразу. Губи залисніли від майонезу, черевця приємно відстовбурчилися. Услід, уторованою доріжкою, пішов любий друг вінегрет. А на кухні, в духовці, чекаючи тріумфального виходу, тужив гаряченький пиріг — «Купа мала», фірмовий рецепт Вандиної мами. Кирило нишком зажував шматочок, спровокувавши сімейний скандал, але гості вже стояли на порозі, і Ванда змінила гнів на ласку. Зате тепер можна не ковтати слинку в передчутті.

Молодий чоловік сито гикнув: не розрахувавши сил, встиг об’їстися олів’є.

До речі, в заначці є ще півкаструлі…

Гуляли дворіччя весілля. «Ситцеве» або «лляне» — Кирило завжди плутався в назвах. Пам’ятав лише, що «золоте» явно на схилі віку. Зібралися старі друзі (хоча — які там «старі»?! — всі вчорашні дипломники…), віддаючи належне останньому «школярському» гулянню. Нехитрі закуски, кислий «Рислінг», жарти, сміх, пісні під гітару… Втім, гітара поки нудьгувала в чохлі, зате Мішель, який зазвичай кривив губи від одного вигляду «сухаря», встиг відкоркувати принесену контрабандою пляшку «Пшеничної».

— Ех, нажлукчусь! — радісно потер руки Едик, наповнюючи келих мінералкою.

Хитрий Едик спиртного не пив. Взагалі. Навіть пиво. Зате на скроні у нього приліпився «патник», який дозволяв насолоджуватися загальною ейфорією і потихеньку п’яніти, абсолютно не боячись ранкового бодуна.

— Халявщик! — сказав Мішель, розливаючи горілку.

— Навпаки! Благодійник! Вам же більше залишиться, алкаші!

— Упирятко ти, Едю! Нассешся нашої крівці, і спатоньки…

Такий обмін шпильками давно став своєрідним ритуалом. Мішель з Едиком були, що називається, на ножах з першого курсу, і ретельно приховували цей факт. З боку подивишся: жартики-підколювання нерозлучних друзів. Велет-Портос поряд з витонченим Арамісом. Ще раз подивишся. Ще… І одного разу зрозумієш: кількість неприємно перейшла в якість. Над кожним жартом висить темна хмарка, і краще махнути рукою. Не звертати уваги. Це посилилося, коли Едик — першим з компанії! — розщедрився на «патник». Тоді і слівця такого не було: «патник». Емпатичні комунікатори «Емпаком» щойно входили в моду, їх називали за номерами моделей: «Сенсит-002», «Сенсит-003»… Зараз у Едика красувалася «п’ятірочка-спец», із розширеним спектром сприйняття й еманації.

Добре все-таки мати багатих предків!