Де батько твій, Адаме? - Генрі Лайон Олді

Ні, милі!

— Вандо…

Потім вони довго збирали троянди, що розсипалися — Ванда терпіти не могла обгортки з фольги, і Кирило про це знав. Сміялися. Жартували. Говорили про дурниці. Поволі, обнявшись, ішли до стоянки таксі, потім до стоянки автобуса, потім — по проспекту, вирішивши дійти додому пішки. З’їли по морозиву у відкритому кафе. Все було чудово. Краще не буває. Кирило старанно вдавав, що не помічає обруча в коротко стриженому волоссі дружини. Виходило добре. Набагато важче було не помічати періодичної гри лицьових м’язів і ворушіння губ. «Це швидко мине, Кирюша! — Ванда знічено посміхнулася. — Консультант завіряв: протягом місяця…»

Кирило знітився, махнув рукою: нісенітниця, мовляв!

І подумав: здається, вони соромляться своїх «ментиків». Трохи, зовсім небагато. Можливо, тільки спочатку. Можливо, назавжди. Але ніяковість ця дивна по природі своїй. Так короткозорий підліток соромиться окулярів. Кульгавий хлопчисько — милиць. Якщо врахувати, що завдання «ментика» — зовсім не компенсувати фізичний недолік, а навпаки… Дивно. Соромитися хорошої машини? дорогої квартири? персня з діамантом?! Чи все-таки окуляри з милицями? — просто вони ще не знають, але здогадуються, потайки відчувають…

Дідько забирай, треба бути сейфом, щоб морочити собі голову такими безглуздими думками!

— Слухай, а давай підемо в кіно?

Вночі він дуже старатиметься, щоб все йшло як завжди. Дружина повернулася додому. Закоханий чоловік згорає від нетерпіння. По суті, правда. Але відчуття, що вони тепер у ліжку не одні, збережеться надовго.

Обруча Ванда не зніме, пославшись на рекомендації консультанта.

Ще через місяць вони поїдуть відпочивати на море.

…зараз розумію: написати роман «for sale» — простіше простого.

Узяти зошити. Досить нудні, місцями різні за стилем. Замість млявої, сьогоденної рефлексії, що не має ні сенсу, ані мети, окрім як незабаром палахкотіти від запаленого сірника, додати десятків зо два висмоктаних з пальця епізодів. Спритних, жвавих. Когось викрасти, когось убити. Постріляти в провулку. Знайти затишне місце для відвертого сексу. Дрібку жахів: перчик бадьорить. І скласти картковий фінал з натяком на продовження. Це дуже важливо: натяк. Бадьоре підморгування з-за завіси. Сивобородий мудрець XX-го століття — Яків, син Еммануїла — іронізував, маючи на увазі нібито стародавню Александрію:

«Чим тепер гетера — не муза; чим муза — не гетера? „Дайте мені вина, дівчата!“ Пити, лише б не думати! Піднесена трагедійність, піндарова величавість в століття панування авантюр, релігійного сумбуру, вченого універсалізму, музейної науки і майданового марновірства, вінегрету зі звичаїв і обрядів всіх культур Сходу і Заходу… […] Шибче й веселіше! Веселіше! Веселіше! Ось моральне гасло епохи вселенства. Трагедія ж? Кому потрібна зараз трагедія — цей Едіп? Мабуть, ще потрібен Евріпід, та й то купці гурманів. І що таке тепер трагедія, якщо не жаліслива забава і спосіб приємно провести час? Для катарсису ж, тобто очищення глядача при спогляданні трагедії, як учив Арістотель, існують лазні і лікарі. Чи не вгодно вам терми Каракалли? — Очищайтеся!»

Я був би щасливий зробити з уривків власного жалюгідного існування що-небудь, про що критики могли б глузливо вигукнути: «Шибче й веселіше!» І у відповідь усмак познущатися над поважною публікою. Шкода, знущатися більше немає з кого. Ті, хто залишилися, не заслуговують насмішок або образ. Я, наприклад, залишився. А мені менше всього хочеться стати брехливим і багатослівним. Адже я дуже добре пам’ятаю роки, що минули між придбанням Вандою «ментика» і моїми першими відвідинами «Ящика пандори».

Вдалі роки.

Щасливі роки.

Можливо, дивний присмак неминучості лише додавав щастю гостроти. Можливо, це я придумав собі минуле щастя. Наскільки я пам’ятаю, Кирило Сич був нарозхват. Стаття за статтею. Причини пом’якшення клімату: повсюдно. Мирні переговори ізраїльтян з палестинцями вперше на пам’яті Людства завершилися реальним успіхом. Демократичні вибори у Південній Кореї. Масове закриття атомних станцій. Лікарі розводять руками: безнадійно хворі доживають дні без мук. Смерть нікуди не поділася, але біль відступив. Люди стали менше страждати тілесно, у здорових також піднявся больовий поріг — візит до стоматолога перетворився на дрібницю. Агонія партії «зелених»: улюблена мішень зникала на очах. Забруднення середовища мимоволі впало: заводи, не міняючи зношених фільтрів, почали паскудити якщо не безпечно, то цілком стерпно. Знизився рівень випромінювання радіоактивних відходів. Річки почали самоочищатися. Популяції рідкісних тварин збільшилися удвічі. Втричі.

Удесятеро.

Багато журналістів не витримували. Якщо раніше публіку тримали на голці чорнушки — пожежа в Саратові! винищування осетрів!! терористи висадили в повітря шкільний автобус!!! — то тепер, щоб налякати, доводилося покрутитися. Потішити стало набагато простіше. Ось і не витримували. Ламалися. Перекваліфіковувалися в управдоми. Про що писати, акули пера і кити клавіатури?! Про свято урожаю?! Про високу продуктивність праці і зростання добробуту?! Про скорочення числа озброєних конфліктів і дорожніх катастроф?! Літаки давненько, знаєте, не падали… Ну і що, що правда! — на такій правді тиражу не підняти.

Ми були наркомани стресу, некроголіки поганих вістей. І — почалася ломка. Страшна. Важка. Як з’ясувалося, сейфи і журналісти особливо погано переносили хороші новини. Уламки минулого, звичні до постійного переляку, зрослися з ним і кожну радість сприймали як переддень стократ більшої небезпеки. Майстри плювати через плече. Знавці чорних кішок. Заклиначі демонів успіху.

Іншим було легше: ще самі того не знаючи, вони вже вчилися спільній радості.

Однієї на всіх.

…всієї — для одного.

Тато, як би мені хотілося перестати читати.

Не можу.

Машинально тягну руку — перегорнути сторінку, що пахне болем і яблуком.

Я вже отруєний? Ніколи не замислювався: якою бруківкою вимощена дорога в рай? Тато, невже ти зможеш нарешті увійти до мене — таким чужим, таким протиприродним чином…

Перерахуй свої роки на гроші, і ти