Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

А чи не найважливіша для нас усіх річ!

Я, здається, тільки зараз почала задумуватися: чи ж «лісове диво» — не першооснова народження, розвитку, життя й смерті кожного мешканця нашого краю?

Ти, мабуть, чув, що як у селищі чи на «висілку» помирає людина, то її душа, тихенько обертаючись, пливе вгору, до лісу, й знаходить притулок під обраним нею деревом. І, певно, чув, що по деякому часі кожна душа підноситься в повітря. Наче летюча білка, пливе, щоб невдовзі вселитися в тіло новонародженого.

Я теж вірила в це.

Та й чому б я мала сумніватися? І не вірити?

Але, так би мовити, понад цією вірою, існувало ще одне відчуття!

Душа випливає з-під дерева, спускається в долину до тіла новонародженого немовляти, яке живе, старіє, помирає.

А тоді душа знову пливе до лісу, під дерева, де чекає наступного втілення.

«Якщо це справді так, якщо повторюється раз у раз, то наше життя не знає кінця, не вичерпується», — думалося мені.

Але до цього домішувався й смуток.

Бо який сенс може мати безконечна круговерть болісних народжень і смертей!

Однак мені розповідали, що десь у глибині віковічного пралісу є «лісове диво». І я ніколи не сумнівалася, що воно існує насправді.

Більше того, завжди відчувала його існування як щось дороге мені!

«Лісове диво» виповнювало захватом моє дівоче серце, мою душу.

І от якось цей захват вилився у здогад, який тоді здався мені спогадом (мало не з того часу, коли моя душа чекала в лісі поміж корінням дерев).

Спершу я побачила це уві сні. Захватом виповнювався той сон, захват вів мене до відкриття далеко за межами моїх звичайних сил розумування!

Ось про що я здогадалася, чи, може, це відкрилося мені уві сні.

Чи ж не в «лісовому диві» перебували ми всі первісно?.. Для кожного з нас важливо, що його нинішнє життя виняткове, особливе.

А от у «лісовому диві» кожен зберігав власну неповторну душу.

І водночас всі ми були одним цілим.

Ця велика, захоплююча думка виповнювала мене.

Та настав час, і ми покинули «лісове диво». І за його межами живемо кожен сам по собі, народившись порізно в нинішньому світі.

От що подумалося мені!

— Ми народилися порізно й живемо кожний сам по собі, але хіба в нашому житті не залишилося нічого від теплоти спільного існування в «лісовому диві»?

Хіба ж не в цьому житті зійшлися докупи хлопці й дівчата, щоб зійти за Руйнівником на корабель, піднятися річкою у верхів’я до самої нашої долини?!

Хто ж вів їх, як не притягальна сила «лісового дива» — сила приязні?!

Отаким був початок нашого побуту тут…

Душі вмерлих поринали до лісу, під дерева. Бо «лісове диво» любить дерева!

І саме «лісове диво» заохочує душі вселятися знову у новонароджених немовлят…

Це й справді повторюється раз за разом, але тепер ясно, чому служать ці повторення: душі вдосконалюються, щоб, очистившись, повернутися знову до життя в лоні «лісового дива».

Душі такого, як Руйнівник, котрий уперше привів людей до лісу, певно, не потрібно було багато часу, щоб остаточно повернутися до «лісового дива».

Та все ж він багато разів зроджувався серед людей. А що не йшов звичним шляхом — через втілення в немовля і повільний, поступовий розвиток — не дивно, адже він мав показувати іншим дорогу.

Вести нас небезпечною дорогою, звідки до «лісового дива» так далеко-далеко, що хто знає, чи долине до нього бодай чиясь душа.

Отоді я вперше зрозуміла, що легенда про «вік богів» лісової долини й історія подій, що передували нашому часові, тільки здаються відокремленими.

Насправді їх пов’язує історія «лісового дива», що сповнює теплотою всі серця!»

Записане далі на касетах переходило від кількох днів, проведених матір’ю віч-на-віч у кімнаті з розумово неповноцінним онуком до нової важливої здогадки, викликаної музикою під назвою «Ковасухіто».

Оскільки цей здогад здається важливим не тільки матері, а й мені самому, то перш ніж викласти зміст почутого, я хотів би додати дещо зі спогадів дитинства, пов’язаних із «лісовим дивом».

Бо «лісове диво» — не химерний витвір уяви перестарілої хворої матері.

Коли я раніше поновлював у пам’яті давно не згадувану мандрівку в лісі, в моїй уяві майнула ще одна картина, що закарбувалася в пам’яті.

Опівночі я спустився до болота, званого «піхвами», і побачив, що вузькою смугою неба наді мною пролітає, обертаючись, щось блискуче, кольору жовтка.

І тут у моїй розпаленій голові сяйнула думка: коли зараз щось таке літає понад лісом, то, певно, й «лісове диво» колись прилетіло на Землю з космосу…

На цю думку наштовхнула мене «дослідницька експедиція» до «піхов», куди нас із друзями водили брати-науковці, дід Апо та дід Пері.

На пошуки «лісового дива».

Я, звичайно, чув про «лісове диво» ще від бабусі; та й будь-хто із сільської малечі добре знав цю історію. Ми всі вважали, що давня казка якимось чином пов’язана з нашими часами, з нашим сьогоденням.

«Лісове диво» начебто впало в ліс просто з неба задовго до того, як