Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

Чи ж не К-тянові визначено здійснити задля селища виняткову справу!

Ось чому бабуся стала щодня переповідати йому перекази лісової долини, починаючи від прадавніх часів і до теперішніх!

Минуло кілька років, але К-тян і далі був наче не від світу цього. Бо інакше хіба спало б йому на думку заплисти на глибоке й пірнути під скелю, так що мало не задихнувся і не загинув?

Коли я пірнула за ним, він уже тільки ногами тіпав. Застряг так, що коли я його витягала, то поранила йому голову до кісток, аж вода в річці зачервоніла від крові.

Як же я здивувалася, коли побачила, що рана в нього на тому самому місці, де і в Мейске-сана — рубець від удару мечем, а в Малюка — лисинка!

І як невимовно раділа, коли К-тян почав після цього вчащати до старих знавців переказів: адже бабусі вже не було на цьому світі.

Раділа, але водночас і щеміло мені серце.

Бо якби К-тян зрозумів, що його призначення пов’язане з нашими переказами, ми вже ніколи б ні в чому не змогли стати йому на заваді.

Хіба могла, скажімо, Мейске-санова мати перешкодити Малюкові відійти нагору, до лісу?

Як воно не дивно, але саме такий здогад спадав мені тоді на думку!»

Розповідь про те, як я загубився в лісі, коли був малий, — чистісінька правда.

«Лукавий завів», — казала бабуся.

Хто б міг подумати, що саме цей випадок змусить мене слухати перекази лісової долини! Але мушу потвердити, що бабуся почала оповідати мені легенди й історію селища після того, як мене розшукали в лісі.

І саме з того часу мої приятелі-хлопці наче змовилися не чіпати мене, коли я замість далі гратися, вертався додому, де мене чекала бабуся: я ж бо був «учень біса-тенгу» (того, що завів мене до лісу).

Тобто не такий, як інші, хоч не скажеш, щоб мені це особливо подобалося.

Чому ж я раніше не додумався пов’язати свою виняткову роль слухача сільських легенд та історії лісової долини з пригодою в лісі?..

Отак дивуючись сам на себе, я перебирав у пам’яті події дитячих років.

Аж раптом зрозумів, чому саме мені не хотілося бачити цей зв’язок, так добре зрозумілий матері. Коли я заблукав, чи, як казала бабуся, мене «лукавий завів» до лісу, я вчився в другому класі «народної школи».

І хоч був малий, зважився на таку пригоду.

Тепер я намагався пригадати, що відчував, коли тікав до лісу.

І мені здається: з самого народження я мав схильність до таких учинків — блазенських, спритницьких.

Я намагаюсь упорядкувати минулі події в часовій послідовності й бачу, що того року, коли заблукав у лісі, був замалий, аби слухати бабусині розповіді. Але мені видається, що на той час я слухав легенди та історію лісової долини вже бозна-скільки.

Адже я добре пам’ятав: весь час, поки ховався в лісі, я відчував себе під заступництвом Руйнівника. Це, власне, головне, що я запам’ятав з тієї пригоди.

То що ж, бабуся все ж почала переказувати мені історії нашої долини раніше, ніж я втік до лісу?

Скоріш за все, ні.

Просто за часів мого дитинства в селищі й на «висілку» перекази про Руйнівника жили наче самі по собі, не потребуючи оповідачів.

І будь-хто з дітей дихав їхнім незвичайним повітрям, живився ним.

А я, запевне, був більше за однолітків сприйнятливий до цього повітря; от чому бабуся і обрала мене за слухача легенд та історії лісової долини.

А втеча до лісу була всього-на-всього приводом.

Це було сорок п’ять років тому.

Вночі, дочекавшися, поки всі в домі поснуть, я стягнув із себе нічне немакі й білизну. Тоді навпомацки знайшов певну річ, затис під пахвою й видостався з кімнати до сіней, де стояв глек із водою.

А тоді й далі, на задній двір, де росло «дерево вушних затичок».

Світив повний місяць.

Під пахвою я тримав шухлядку з-під люстра. Тихенько націдив я чистої води з відра у заглибинку одного з каменів, що ними була обкладена криниця, й розчинив там добру жменю материних рум’ян.

Власні пальці здавалися в непевному місячному світлі аж чорними.

Але, переконавши сам себе, що вдень вони були б червоні, що такого самого кольору зараз листя сакури наді мною, я вимастив обома руками обличчя, груди, живіт, ноги і навіть сідниці.

Пробираючися вузенькими завулками поміж хатин, щоб не втрапити комусь на очі, я вибрався на дорогу, що проходила через долину, й кинувся до лісу, який вкривав схили гір.

Місячне світло ледь пробивалося крізь віття, під ногами нічого не було видно.

Але щось наче підганяло мене.

А може, то вабила мене до себе сила лісу?

Пробравшись крізь гай і плодовий сад, я зупинився перед чорною високою стіною лісу, куди не пробивалося місячне світло. І, крутнувшися на босій п’яті, подивився вниз, на долину.

Як виглядала долина тієї ночі, зненацька пригадалося мені через багато років, коли в давніх хроніках я вичитав, що селяни з пониззя називали селище в долині Камемура, через подобизну долини до поховальної урни-каме.

Залита місячним світлом долина була подібна до глека з білою скаламученою водою.