Фантастика Всесвіту. Випуск 1 - Річард Бах

— Дурненька! Хіба ж то був зайвий клопіт!

Ми довго сиділи в машині на лісовій дорозі, коли раптом мати похилила сиву голову в бік лісу, наче дослухаючись.

А тоді звернулася до мого чоловіка:

— Ти чув музику, «Ковасухіто», що її написав Хікарі-сан? Бо я, здається, чула!

— Звідки тут взятися музиці! — заперечила я, згадавши раптом, що лікар іще вранці пропонував зробити матері знеболюючий укол.

Але чоловік здогадався, що мати, певно, хоче послухати тут, серед лісу на узвишші, Хікарі-санову плівку, проте не наважується попросити відверто.

Тому він і запропонував:

— А ви, мамо, дістаньте з валізи касету і послухаємо разом. Бо перед тим ми слухали Хікарі-санову музику лише разів два-три, отож і не можемо второпати, чи це саме вона.

Поки лунала музика, мати, похиливши сиву голову, наче задивлялася у глиб лісу, понівеченого дорогами.

Мабуть, вона прощалася з рідними місцями, але соромилася виказувати почуття…

Коли музика скінчилася, мати не зронила ані слова, лише заплющила очі й зіщулилась.

Вмостивши її на задньому сидінні, ми вирушили до Мацуями. Чоловік вів машину, я сиділа поруч.

— Може, мати і справді чула його музику, коли дивилася на селище й «висілок», — почула я його шепіт.

Якщо вже таке сказав чоловік — сирота, жартун, викладач початкової школи — то може й справді Хікарі-санова музика споріднена зі звуками, що самі собою чуються серед лісу…»

Перш ніж продовжити розповідь, гадаю, варто буде навести ноти синового твору. Я відчуваю, що це необхідно для подальшого її ходу.

Як написала сестра, мати лягла до лікарні на обстеження. Перед операцією вона мусила набратися трохи сил, для чого потрібно було залишитися ненадовго в лікарні, а тоді вже…

Зваживши на пояснення сестри щодо материного стану, я обмежився телефонним дзвінком до лікарняної палати.

А от моя дружина вибралася на відвідини до Мацуями…

Коли вона повернулася, то не особливо розводилася про стан хворої, але я зрозумів, що мати, попри сподівання, ще більше ослабла.

Несподіванкою було хіба те, що дружина привезла й кілька касет, які сестра принесла матері в лікарню, аби та щось на них записала.

Магнітофон, що його я надіслав разом із синовою касетою, був придатний* і для запису, тож сестра показала матері, як це робиться, й запропонувала записати знічев’я спогади про давні часи — просто як воно там скажеться.

Ось що то були за касети.

Спочатку мати не стільки записувала, скільки слухала онукову музику. Але перебування в лікарні затягувалося, тож вона потроху почала навертатися й до запису.

А вдача в матері була така, що вона помалу захоплювалася розпочатою справою.

— Матуся, здається, вирішила залишити заповіт чи то тобі, К-тяне, — чи то Хікарі-санові. Я і раніше часто думала, що коли слухаєш останню волю того, хто вже помер, то нічим тут не зарадиш. А от якщо вислухати заповіт, поки людина жива, й запевнити, що все виконаєш, це, мабуть, краще і для заповідача, і для того, хто виконуватиме його волю.

На цю думку сестри пристала й мати, отож касети було передано моїй дружині. Коли ж я одержав їх, то довго не наважувався прослухати.

Мабуть, написаний на папері заповіт (якщо то справді був заповіт) не змусив би мене стільки вагатися. Кінець кінцем, так і не прослухавши записів, я сховав касети на книжкову полицю і вирішив перечекати деякий час.

Хоч і був згоден із сестрою, що вислухати заповіт людини за її життя й запевнити, що все буде виконано, справді краще і для заповідача, і для того, хто має сповнити його волю.

Думаю, мої вагання випливали з того зв’язку поміж нами, який існував, відколи я себе пам’ятаю, і виражався знаком М/Т: мати уособлювала силу жінки-правительки; я ж поводився, як належало Спритникові…

Врешті надійшов день, коли я таки наважився прослухати касети.

Далі я наводжу їхній зміст у певному (за власним розумінням) порядку.

Хочу лише зазначити: почуте втішило мене понад усякі сподівання.

«Ти, К-тяне, виріс, слухаючи від бабусі перекази нашого лісу. Вона робила все, щоб ти їх добре запам’ятав і міг колись відтворити на письмі. Гадаю, саме в твоєму дитинстві коріниться те, що нині письменство — твоя робота!

Фусако якось сказала, що ти, К-тяне, не розумів і, здається, й досі не розумієш, чому саме тобі з цілого селища випало слухати перекази.

Дивно!

Адже для цього була цілком ясна причина. Я відповіла, що К-тян просто забув. Може, й справді так, бо згадувати випадок, який до цього спричинився, йому, певно, важко, соромно, гірко, тому він і волів його забути. Але ж саме його лукавий у вісім років завів до пущі!

Вимастивши все тіло рум’янами, голісінький утік він до лісу, так що три дні не могли його розшукати! Після цього й спало бабусі на думку почати свої розповіді тому, кого ліс, запевне, наділив своєю міццю; бо коли хлопець повернувся з лісу, його наче підмінили: він дивився навкруги мудрими й водночас наче відстороненими очима. Щоправда, невдовзі зліг із гарячкою, став маячити…

Але, звичайно ж, бабуся подумала, що саме К-тянові, якщо ліс і справді передав йому частку своєї сили, належить слухати про те, як народжувалося селище в лісовій долині, через що