Легенди про зоряних капітанів - Генріх Саулович Альтшуллер

Я пояснив інженерові, що ніякої містики тут нема. На кораблях, поставлених на вічний якір, не відключають електронної апаратури. Це потрібно, щоб корабель сам про себе турбувався; вживав заходів проти корозії, зледеніння, не допускав скупчення пилюки і бруду, сигналізував про непередбачену небезпеку. Буває, що електронний мозок робить і те, в чому зовсім нема потреби: веде спостереження за Місяцем і зірками, реєструє космічні промені, магнітні бурі… Але злетіти в космос корабель не може: на ньому нема екіпажу, нема пального, немає основних агрегатів гравітаційного прискорювача.

Інженер недовірливо похитав головою і спитав:

— А труба? Навіщо він наводить її на маяк?

Я не встиг відповісти.

Над схожою на краплю рубкою корабля висунувся прожектор. Синюватий промінь легко пробив навислий над морем передштормовий туман. Ковзнувши берегом, промінь вперся в основу маяка, а потім піднявся до майданчика.

Від яскравого світла я мимоволі заплющив очі. Прожектор одразу ж погас.

— Дивіться! — не своїм голосом вигукнув інженер і швидко взяв у мене бінокля. — Дивіться! Такого ще ніколи не було…

На кораблі загорілися всі бортові вогні. Вони освітили чорне, відшліфоване хвилями каміння острівця і зеленкуватий корпус зорельота. В борту корабля з’явилась щілина: розсувалися стулки головного люка.

— Такого… не було! — схвильовано повторив інженер.

Він не відводив очей від бінокля і говорив дуже голосно, майже кричав. Вітер, уже розгулявшись, гудів у сталевих фермах маяка, і я чув лише уривки фраз: “За сорок років… мої попередники… ніхто не знав…”

Хвилі захльостували острівець. Але старий корабель, який бачив великі урагани Зоряного Світу, перестав звертати увагу на шторм, що насувався. З урочистою, навіть величавою неквапливістю він робив усе, що належить робити перед зльотом.

З відчиненого люка спустився трап. Складна система антен набула похідного положення. У центральній частині корпусу висунулись короткі, різко загнуті назад крила. За дюзами стартового двигуна з’явились газові рулі. Вони були погнуті, ці рулі, проте стали точнісінько так, як це потрібно було для короткого розбігу по воді. Перископічний датчик відео-системи (“труба”, про яку говорив інженер) повернувся в бік відкритого моря. Тричі блимнув зелений вогонь старт-сигналу, і над рубкою піднісся червоний вимпел.

Це був традиційний сигнал: “До зльоту — готовий!”

Хвилі перекочувались через острівець, навколо корабля кипіли буруни. Мені раптом здалося, що море нерухоме, а корабель мчить уперед. Мені здалося, що чути гуркіт стартового двигуна. Це тривало кілька секунд, не більше. Але я зрозумів, чому для вічної стоянки корабля вибрано цей маленький, непомітний острівець.

Зненацька вогні на зорельоті погасли.

Ми довго чекали. Вітер усе сильніше й сильніше розхитував майданчик маяка.

— Треба йти! — схилившись до мене, прокричав інженер і витер мокре лице.

Низько, над самою водою, спалахнула розпечена до синього блискавка. Протяжний гуркіт грому злився з ревінням хвиль.

Шторм почався.

Коли ми спускалися гвинтовими східцями, інженер сказав:

— Вся річ у тому, що він шукав вас. Він завжди розглядав людей, але тільки сьогодні він побачив вас і відкрив люк.

— Чому саме мене? — спитав я. — Адже ми були вдвох.

— На вас форма Зоряного Флоту, — відповів інженер і впевнено повторив: — Авжеж, на вас форма астронавта.

Це була дуже наївна ідея, яку проте можна було пробачити нефахівцеві. Електронні машини на старих зоряних розвідниках не вміють розрізняти людську одежу. Очевидно, машина довідалася, що насувається дуже сильний шторм, і прийняла найпростіше за цих умов рішення — злетіти, втекти від шторму. Піднятись корабель, звичайно, не міг, але все ж підготувався до польоту.

Вислухавши моє пояснення, інженер невпевнено сказав:

— Що ж, можливо, так воно все й було… Не заперечую… Проте він уже сорок років на цьому острівці. Сорок років! Невже за цей час у його електронній пам’яті ніщо не змінилося само по собі?..

Я не відповів інженерові. Я думав про інше. Зореліт був навіки прикутий до каміння. Над ним пролітали інші кораблі, сходили й заходили далекі зорі. І коли хоч що-небудь схоже на розум жевріло в старому кораблі, про що міг думати його недремний електронний мозок?

Сорок років його мозок лишався сам із собою. Тільки з собою. І ще — із спогадами.

Директор інституту не дивився на співробітників, що зійшлися в його кабінеті, і довго смикав густу чорну борідку. Врешті сказав:

— Мої юні колеги, це скандал. Справжнісінький скандал. Навіть ультраскандал. З нас реготатимуть.

— А що, власне, скоїлося? — спокійно запитав юнак у ковбойці.

Директор сумно подивився на нього крізь великі рогові окуляри з випуклими скельцями.

— Вам, керівникові експериментальної лабораторії, це слід було б знати. Авжеж. Учора вночі “Марсіянин” розмовляв з “Арістотелем”.

— Який… марсіянин? — розгублено промовила дівчина, що сиділа край вікна, начальник відділу інформаційно-логічних машин.

— Не дивіться на мене так, — карбовано вимовляючи кожен склад, сказав директор. — Я не з’їхав з глузду. “Марсіянин”, про якого я кажу, пишеться з великої літери і в лапках.

Дівчина сконфужено посміхнулась.

— Так, — продовжував директор. — Ніхто не пам’ятає. Ніхто не знає, про що йдеться. Гаразд, я вам нагадаю. Три роки тому, мої шановні колеги, три роки тому, коли ви ще були студенти, у нас поставили експеримент. Людина, котра ставила цей експеримент, нині