Легенди про зоряних капітанів - Генріх Саулович Альтшуллер

що він зможе… Потім ми повірили, і з цього часу всі тут працювали і жили в ім’я одного. Ми зрозуміли, що це таке — людська думка. Ні, я не те хотів сказати. Ось уявіть собі, що люди працюють з яким-небудь надпотужним реактором. Або з електронною установкою. Це машини. Ними можна захоплюватись — і тільки. А ми експериментували з людською думкою. Ми бачили її безмежну силу. Ні, справа навіть не в силі. Ми відчували привабність людської думки, її могутню красу. Так. Ми знали, що наші машини літають краще від усіх пілотів — окрім вас. З вашим іменем тут пов’язували останній рубіж, який треба було подолати.

— І ви… подолали? — запитав пілот. Лікар подивився йому в вічі і твердо відповів:

— Так, звичайно. Але Генеральний Конструктор… його немає, а ви — тут.

* * *

У шибку настирливо шкрябався дощ.

Пілот передивлявся акти випробовувань “Синього птахам. Їх було багато, цих актів. Машина випробовувалася суворо, в найрізноманітніших умовах. Разом з актами у папці лежали написані від руки три сторінки — щось на зразок чернетки доповідної записки. Генеральний Конструктор не встиг закінчити записку. Вона уривалася на половині фрази: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен…”

Пілот підвівся і відчинив вікно. “Дощ, — подумав він, — знову дощ. На Землі завжди дощ”. Він усміхнувся. Дощ ішов на Землі не завжди. Але там, де провадилися випробування нових машин, звичайно була погана погода.

Дощ шарудів листям на деревах.

Так було й три роки тому. Три роки тому пілот уперше подумав, що лишиться на Землі. Смішна думка! Вертоліт, який мав доставити його на ракетодром, запізнився на сім хвилин. Оце й усе.

Пілот часто думав про Землю. Колись, піднявшись у космос, він уперше побачив звідти Землю. Він міг годинами дивитися на блакитну кулю, оповиту райдужним серпанком. Він захоплювався красою Землі і водночас радів, що зміг піднятися над нею.

З роками він почав сприймати Землю по-іншому, бо з Землею було пов’язано багато небезпек. Доводилося переборювати силу земного тяжіння, пробивати радіаційний пояс, уникати метеоритів, яких притягувала Земля.

Пілот любив Землю. Але одного разу він спіймав себе на тому, що думає про неї з незрозумілою для нього самого тугою. Це не була туга за Землею. І три роки тому, чекаючи на вертоліт, він раптом зрозумів, що це за туга. Вертоліт запізнився на сім хвилин, і за ці сім хвилин, стоячи під мокрим від дощу кленом, він раптом з граничною ясністю усвідомив, що рано чи пізно йому доведеться назавжди повернутися на Землю.

З того часу він усіляко уникав бувати на Землі. Він примушував себе не думати про те, що неминуче мало статися…

Пілот уважно вслухався в звуки дощу. Невидимі в темряві дощові струмені ритмічно стукали по асфальту. Бурчала, пирскала, гула водостічна ринва. Дзвеніли дощові краплі, падаючи на пластмасове підвіконня. Дощ мав безліч голосів, і пілот із здивуванням відзначив, що для нього це несподівано.

“Відвик, — думав пілот. — Але я вернусь на Землю. Повернуся назавжди. Тоді мені залишиться одне — уявні польоти за уявними маршрутами. Невесело… — Він розсміявся. — Лікар правду каже: думка найсильніша за все. Найсильніша і найшвидша. Але вона не спроможна дати те, що дає людині діло”.

Він повернувся до столу і знайшов пришпилений до одного з актів фотознімок. Це була збільшена копія відрізка електрограми. Вздовж знімка, розділені шкалою часового відліку, йшли дві серії складних коливань; кожна серія була відбитком безлічі біострумів. Пілот довго розглядав знімок. Він дивився на сплетіння ламаних ліній і намагався уявити собі, про що думав Генеральний Конструктор у ту десяту частку секунди, коли прилади фіксували ці коливання.

Скоряючись якимсь своїм законам, пілотові думки знову Повернулись до Землі. Він прислухався, як шумить дощ, і подумав, що взагалі погано знає Землю. Скраю на столі все ще лежала розкрита книжка. Пілот знайшов вірші, про які говорив лікар. Він почав їх читати і спинився на рядках:

Його зачарувала височінь, І серце в грудях раптом стало сонцем.

Він відклав книжку і, нашвидку зсунувши набік акти випробовувань, узяв останній аркуш записки. Тільки тепер пілот зрозумів, як мала закінчуватись остання фраза: “Я вважаю, що політ до Юпітера корабель повинен здійснити без людини”.

Пілот знову взявся читати акти випробовувань.

Дощ шарудів листям.

* * *

За годину повернувся лікар і запросив пілота до заступника Генерального Конструктора. Складаючи в папку акти випробовувань, пілот сказав:

— Завтра метеорологи мусять зробити все, що тільки зможуть. Мені потрібний справжній ураган.

— Гаразд, — погодився лікар.

— Я хотів би побачитись з метеорологами, — вів далі пілот. — Ураган мусить бути… ну, як на Юпітері.

— Сьогодні вам треба відпочивати, — заперечив лікар.

— Мені потрібний справжній ураган, — твердо повторив пілот. — Не можна летіти до Юпітера і не вірити в машину.

— Справжній ураган? — перепитав лікар. — Слухайте… Генеральний Конструктор загинув, досліджуючи Юпітер. Це був тридцять сьомий політ. Уявний політ на уявний Юпітер. Звичайна кімната і звичайне крісло. Але серце не витримало.

* * *

Спостережний пункт містився глибоко під землею. Проте й сюди, крізь товщу землі, долітав рев урагану.

У тісній, з невисокою стелею кімнаті перед телеекраном сиділо двоє — інженер і лікар.

На екрані було видно:

“Синій птах”