Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Ліззі знову була у підводному місті. Вона й досі нічого не могла роздивитися, проте знала, що це — місто, бо чула, як бунтівники трощать вітрини крамниць. Їхні голоси то здіймались у виття, то стишувалися до лютого мурмотіння, схожого на звуки хвиль гнівного прибою, що розмиває вулиці. Вона стала обережно пробиратися назад.
Хтось їй шепнув на вухо:
«Навіщо ти зробила це з нами?»
«Я нічого не зробила».
«Ти дала нам знання».
«Яке знання?»
«Ти сказала, що ти — не ми».
«Ну то й що?»
«Не слід було цього говорити».
«Ви хотіли, щоб я збрехала?»
Жахливе знічення:
«Облуда. Яке прикре поняття».
Звуки руйнації ставали дедалі гучнішими. Хтось сокирою проломив двері. Вибухи. Бряжчить бите скло. Вона чула несамовитий регіт. Вереск.
«Треба звідси вибиратися».
«Навіщо посланець?»
«Який посланець?»
«Зірка! Зірка! Зірка!»
«Яка зірка?»
«А що, їх дві?»
«Їх мільярди».
«Не треба! Будь ласка! Зупинись! Не треба!»
Ліззі прокинулася.
«Добридень! Я, звісно, розумію, дівчина в небезпеці, та мені справді здається, що не варто згадувати ім’я Господа всує».
— Ґріне, — проказала Ліззі, — невже нам треба робити це й далі?
— Ну, враховуючи, скільки мільярдів громадських доларів було потрібно, щоб відправити нас сюди, то… так. Так, справді треба. Я навіть знаю: кілька наших із тобою дублерів сказали б, що ця дещиця електронної пошти — ніщо у порівнянні з таким привілеєм.
— Чхати я на них хотіла.
— Переключаюся на приватний канал, — тихо проказав Алан. Почулося ледве помітне фонове випромінення. Слабке зернисте потріскування десь зникло, коли Ліззі краще налаштувала приймач. Сердито, але стримано Алан докинув:
— О’Браєн, що, в біса, з тобою?
— Пробач, я просто надто збуджена від усього цього. Довго була непритомна. Де Консуела? Маю намір їй сказати слово «середнього роду», ще й разом із прикметником. Тут є життя. Розумне життя!
— Почекай кілька годин, Ліззі О’Браєн: Консуела спить. Мені неприємно це казати, але твої слова якісь нераціональні.
— Для цього є цілком логічне пояснення. Гаразд, це трохи незвично й, можливо, спершу не здаватиметься таким-то й логічним, та… слухай: мені сняться пов’язані один з одним сни. Як на мене, вони щось означають. Ось послухай…
Ліззі розповіла про свої сни.
Надовго запанувала тиша. Зрештою Алан проказав:
— Послухай, Ліззі. Навіщо було комусь спілкуватися з тобою в снах? Ти бачиш у цьому сенс?
— Мабуть, це взагалі єдиний для них спосіб спілкуватися. Саме так вони обмінюються думками поміж собою. Воно ввесь час перебуває на одному місці, адже рух для нього — чуже і дивовижне поняття. Крім того, воно навіть не усвідомлювало, що його складники здатні відособитися. Такий спосіб думання мені чимось нагадує такий бездротовий телеграф, радіо.
— Ти знаєш, де аптечка у твоєму скафандрі? Я хочу, щоб ти її дістала. Знайди пляшечку з номером двадцять сім за кодом Брайля, добре?
— Алане, мені не потрібно антипсихотиків!
— Я цього не казав. Але хіба ти не почуватимешся краще, знаючи, що ти їх прийняла? — Алан був надзвичайно чемний. Від таких слів просто не хотілося гніватись. — Тобі не здається, що це тільки допоможе нам повірити в те, про що ти говориш?
— Умовив! — Ліззі витягла руку з рукава, намацала аптечку й дістала піґулку. Все робилося за правилами: Ліззі перевірила код чотири рази, перш ніж покласти препарат до рота, і ще раз (а кожна піґулка була так само позначена за системою Брайля), перш ніж його ковтнути. — Тепер ти слухатимеш мене? Я цілком серйозно. — Ліззі позіхнула. — Мені справді здається, що… — вона ще раз позіхнула, — що…
— От дурепа…
Й це знову я, любі друзі, подумалося їй. Вона вкотре занурилася глибоко-глибоко в морок. Хоча цього разу їй здавалося, ніби знає, що робити. Місто розташовувалося під водою, бо воно було на дні темного океану. Жило й живилося теплом вулкана. Ось чому воно в усьому вбачало ієрархічні цінності. Вгорі було холодніше й повільніше, життя там проявлялося слабше. Внизу було тепліше, швидше, й думки там так і роїлися. Це місто/істота було колективною формою життя, схожою на португальський військовий корабель або ґлобальну гіпертекстову мережу експертів. Воно спілкувалося саме із собою завдяки якомусь різновиду електромагнітного поля. Назвемо це розумовим чи внутрішнім радіо. Життя спілкувалося саме таким чином.
«По-моєму, я тепер вас розумію».
«Не треба нас розуміти — втікай!»
Хтось нетерпляче вхопив її за лікоть і кудись потяг. Усі бігли все хутчіш і хутчіш. Ліззі нічого не бачила. Вони ніби бігли темним тунелем у сотні миль під землею, найглупішої ночі. Під ногами хрустіло скло. Ґрунт виявився нерівним, тож інколи вона перечіпалася, хоч супутник у такі моменти й далі несамовито тяг її за собою.
«Чого ж ти так баришся?»
«А я барюся?»
«Повір мені».
«Чому ти біжиш?»
«Бо за нами женуться». — Вони різко вернули в боковий прохід і натрапили на вкриту рінню доріжку. Квилили сирени. Все руйнувалося. Довкола панувала юрба.
«А ви швидко збагнули, що таке рух».
Нетерпляче:
«Це всього лишень метафора. Ти ж не думаєш, що це справжнє місто? Чому ти така невиразна? Чому з тобою так складно спілкуватися? Чому така повільна?»
«Хіба я така?»
З великою іронією:
«Повір мені».
«Що ж робити?»
«Біжи!»
Лемент і регіт. Спершу Ліззі спантеличило багатство звуків руйнації в її сні. А потім вона впізнала голоси Алана й Консуели.
— Я довго була непритомною? — спитала вона.
— Хвилину чи дві, — відповів їй Алан. — Байдуже, ти тільки поглянь на картинку, яку нам щойно передала риба-робот.
Консуела переключила Ліззі на підводну камеру.
— Овва! — вихопилось у неї.
Це було прекрасно. Таке, як великі європейські собори, і все ж, беззаперечно, органічним. Утворення було високе й струнке, з канелюрами й контрфорсами. Воно просто захоплювало. Виросло над вулканічним кратером, залишивши в основі прогалини, щоб туди могла проникати морська вода, і підіймалося вгору так, аби збирати все вулканічне тепло. Де-не-де випиналися якісь жолоби, що, зробивши велетенський зашморг, верталися до основної маси міста. Місто здавалося вищим, ніж могло бути (все ж таки споруда розташовувалася під водою та ще й у світі з меншою силою тяжіння), й скидалося на химерно укладене скупчення рур, схожих на органні труби, або дивовижно переплетених глибоководних червів.
Місто виявилося настільки елеґантним, наскільки може бути тільки живий організм.
— Гаразд, — проказала Ліззі, — Консуело, ти
