Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Ну, якщо вже так… — із сумнівом проказав Алан. Він сидів собі у «Клементі», наглядаючи за ходом експедиції і даючи раду веб-сайту. Взагалі, облаштувався комфортабельно — йому не доводилося спати просто у скафандрі або виживати на рециркульованій воді та калорійних концентратах — і не думав, що решті відомо, як це все обридло.

— Що в нас далі за планом? — спитала Ліззі.

— Ну… ще треба запустити цю штучну камбалу-тюрбо. Гон, як там у тебе з цим?

— Все в нормі. Буду біля моря за кілька годин.

— Добре, час О’Браєн приєднатися до тебе. О’Браєн, починай лаштувати аеростат і не забудь перевірити стропи за списком.

— Зрозуміла.

— Поки ти цим займаєшся, я повідомлю сьогоднішню голосову пошту з Мережі.

Почувся стогін Ліззі, Консуела зневажливо пхикнула. Згідно з політикою НАФТАСА[49], наземна команда брала участь у всіх передачах по Мережі. Офіційно вони відчували невимовний захват від того, що могли поділитися своїми почуттями з аудиторією. Проте Голосова Мережа (на особисту думку Ліззі, це був, радше, НЕУК-НЕТ, аніж Інтер-нет), робила їх доступними для людей, яким бракувало мінімальних розумових здібностей для того, щоб користуватися клавіатурою.

— Дозвольте нагадати, що в нас відкритий канал, і все, що ви скажете, потрапить до моєї відповіди. Звісно, в розмову вступати можна будь-якої миті. Проте пам’ятайте, кожне запитання-відповідь передається одним посланням, тому якщо ляпнете якусь дурничку, доведеться починати все спочатку.

— Та знаємо, знаємо.

— Ми не вперше цим займаємося, — нагадала Ліззі.

— Гаразд, ось перше.

— «Е-е, привіт, це Блейд-Ніндзя-43. Мені цікаво, що ви там збираєтеся відкривати?»

— Надзвичайно хороше запитання, — збрехав Алан. — І відповідь на нього: Не знаємо! Це дослідна подорож, ми тут усі займаємося, як то кажуть, «чистою наукою». В наші дні вряди-годи найчистіша наука стає вкрай прибутковою. Та поки що в нас це в далекому майбутньому. Ми просто сподіваємося знайти що-небудь цілком несподіване.

— Боже, ну й хитрюга! — подивувалася Ліззі.

— Твою репліку ми трохи підправимо, — зіронізував Алан. — Далі.

— «Мене звуть Мері Шрьодер, я зі Сполучених Штатів. Викладаю англійську мову в університеті, й мені кортить розповісти своїм студентам, які оцінки одержували ви в їхньому віці».

— Боюся, я був заучкою, — почав Алан. — На другому курсі одержав «добре» з хімії й запанікував. Мені здавалося, настав кінець світу. Я облишив кілька факультативів, уперся рогами в землю й виправив оцінку на «відмінно».

— Мені велося добре з усіх предметів за винятком французької літератури, — відповіла Консуела.

— А я одного разу мало не вилетіла з університету, — зізналася Ліззі. — Мені навчання давалося складно. Та коли я вирішила, що стану космонавтом, усе стало на свої місця. Я просто збагнула, що це важка робота. І ось тепер я тут.

— Добре, дякую, дівчатка. Третє запитання — від Марії Васкес.

— «На Титані є життя?»

— Певно, ні. Тут і справді холодно! Дев’яносто чотири градуси за Кельвіном, тобто мінус сто сімдесят дев’ять за Цельсієм або мінус двісті дев’яносто за Фаренгайтом. Та все ж-таки… життя вперте. Його знайшли і в антарктичній кризі, і у вируючій воді в жерлах підводних вулканів. Ось чому особливої уваги ми надаємо вивченню глибин етано-метанового моря. Якщо життя десь і є, то це саме там.

— Хімічні процеси, що тут відбуваються, нагадують умови в безкисневій атмосфері Землі перед зародженням на ній життя, — розповідала Консуела. — Крім того, нам здається, що тут ця добіологічна хімія триває чотири з половиною мільярди років. Для такого хіміка-органіка, як я, це найліпша забавка у Всесвіті. Та є головна проблема: відсутність тепла. Хімічним реакціям, що в нас на Землі відбуваються швидко, тут потрібні тисячі років. Важко навіть зрозуміти, як життя може виникнути за таких ущербних умов.

— Певно, це має бути повільне життя, — задумливо проказала Ліззі. — Щось таке рослинне… Величезне, як давні імперії, але повільнюще. Досягнення зрілости потребуватиме мільйонів років. Одна-єдина думка може забирати століття…

— Дякую за такий дикий сценарій! — хутко відгукнувсь Алан. Боси в НАФТАСА спохмурніли від такої ідеї. На їхню думку, це було настільки ж непрофесійно, як і героїзм. — Наступне запитання від Денні з Торонто.

— Слухай, друзяко, зізнаюся, я страшенно заздрю, що ти там у такому малюсінькому космічному кораблі з двома запальними дівками.

— Так, звісно, ці дві пані Гон та О’Браєн, — привабливі молоді жінки, — усміхнувся Алан. — Та ми такі завантажені, що, хочете вірте, хочете — ні, але думка про секс навіть не виникає. Тим паче, що зараз, коли я на «Клементі», вони обидві на поверхні Титана й над ними розляглась атмосфера на шістдесят відсотків густіша, ніж земна. Крім того, на них масивні скафандри. Тож навіть якби в мене виникли недоречні думки, нам ніяким чином не вдалося б…

— Агов, Алане, — озвалася Ліззі, — скажи мені дещо.

— Ну?

— Що там на тобі одягнуто?

— Е-е… перемикаю на приватний канал.

— Трибічний, — відгукнулася Консуела.

На думку Ліззі, аеростат був найкращим засобом пересування. Підхоплена тихими вітрами, вона не чула жодного звуку. А який же краєвид відкривався навколо!

Люди часто говорять про «похмуру помаранчеву атмосферу» Титана, та очі й до неї звикали. Варто ввімкнути підсилювач зображення, і білі крижані гори стануть сліпучими! На верхах метанові струмки спліталися в загадкові руни. У місцях, де лід змішувався з толіном, білий колір перетворювавсь на багату палітру жовтогарячих, червоних і жовтих барв. Там на поверхні відбувалося багато чого — більше, ніж би Ліззі могла пізнати й за сотню подорожей.

Позірно рівнини видавалися понурішими, проте мали і власний шарм. Звісно, атмосфера була така густа, що заломлене світло змушувало обрій дугою прогинатися вниз. Але і до цього можна було звикнути. Чорні повітряні вири й таємничі червоні сліди невідомих процесів ніколи не втомлювали зір.

На видноколі забовванів рукав вузького моря Титана. Якщо воно тільки було тим, чим називалося. Принаймні озерові Ері воно поступалося розмірами. Та наукові «препаратори інформації» вдома твердили, що оскільки Титан менший від Землі, то й відповідно — водойму можна вважати морем. Ліззі мала власну думку, але знала, коли треба тримати язик на припоні.

Тепер там була Консуела. Ліззі переключила щиток шолома на пряму передачу звідти. Настав час для шоу.

— Не можу повірити, нарешті я дісталася. — проказала Консуела. Вона скинула компактно впаковану «рибу» з плеча додолу. — Коли спускаєшся з орбіти й закладаєш у програмі мінімум на похибку, щоб модуль не втрапив