Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Здається, щось виходить.
— Ліззі О’Браєн, — обережно промовив Алан, — чому ти щойно сміялася?
— Бо нічого не виходить, правда ж? Носячи так повільно колами, мене заколисало. Й мені залишилося… — вона перевірила, — кисню на двадцять годин. І ніхто не збирається мене рятувати. Я незабаром помру. Та незважаючи на все це роблю шалені успіхи.
— О’Браєн, ти…
— Зі мною все гаразд, Алане. Трохи зморилася. Можливо, надто щира й запальна. Але здається, мені можна, якщо я вже вскочила у таку халепу, еге ж?
— Ліззі, ми дістали тобі священика. Його звуть отець Лаферр’є. Нам допомогла Монреальська єпархія.
— Монреаль? Чому Монреаль? Ні, ти таки поясни — знову політика НАФТАСА, вгадала?
— Взагалі-то, мій швагер — католик, і я спитався його поради.
Вона на якусь мить замовкла:
— Пробач, Алане, я не знаю, що на мене найшло.
— Просто тобі зараз нелегко. Послухай його послання.
«Доброго дня, пані О’Браєн, мене звуть отець Лаферр’є. Я звернувся до вашого начальства, мені пообіцяли, що ми можемо поговорити сам на сам і вони не записуватимуть нашу бесіду. Тож якщо хочете сповідатися, я готовий вас вислухати».
Ліззі перейшла на канал, який, вона сподівалася, й насправді був приватним. Вирішила краще не наголошувати на тому, що її непокоїть. Говорити тільки до речі. Сповідатися можна було й звичним порядком.
— Пробачте мені, панотче, бо я грішна: не сповідалася вже два місяці. Невдовзі помру. Крім того, можливо, я не цілком нормальна, але мені здається, що ввійшла в контакт з позаземним розумом. По-моєму, це страшенний гріх удавати, ніби нічого не відбувається. — Ліззі помовчала. — Тобто, я хотіла сказати, що не знаю, гріх це чи ні, та точно знаю, що це неправильно. — Вона знову замовкла. — Я грішна, бо часом гнівалася, заздрила, була гордою й хтивою. Я натякнула безневинному світові, що таке смерть. Я… — вона відчула, що знову засинає й тому хутко проказала: — Це всі мої гріхи, мені дуже прикро, і я прошу Господа простити їх мені й відпустити…
«І що?» — знову спитав м’який голос. Вона, як і досі, перебувала десь у свідомості, тут було темно, але відчувалося чиєсь приспане пізнання, раціональне, проте ладне прийняти будь-яку нісенітницю, байдуже, наскільки велику. Не було ніяких міст, веж, ніякого попелу й ніякої рівнини. Не було нічого, окрім заперечення заперечення.
Коли вона не відповіла на запитання, голос знову спитав:
«Це якось пов’язано з твоєю смертю?»
«Так».
«Я теж помираю».
«Що?»
«Половини з нас уже немає. Решта замикається. Нам здавалося, ніби ми єдині. Ти показала, що ні. Нам здавалося, ми — все. А ти відкрила нам Всесвіт».
«То ви незабаром помрете?»
«Так».
«Чому?»
«А що хіба?»
Настала коротка напружена пауза. Потім:
«Дуже добре».
Напружуючи розум, Ліззі пригадала ту мить, коли вперше побачила місто/істоту на кадрах, переданих «рибою». Його піднесену велич. Стрункість і грацію. А потім барви, що грали, немов проміння світанку на льодовому полі: тонкі й ґрунтовні, вони перехоплювали дух. Дівчина пригадала свої почуття тієї миті й додала до них те, як вона почувалася, коли побачила народження свого братика, коли холодне повітря лещатами стискало її легені на версі першої підкореної нею вершини. Вона пригадала дивний Тадж-Махал у присмерках, дику зухвалість почуттів, коли вперше доторкнулася до хлопця нижче пояса, а також призматичний серп атмосфери довкола Землі, видний з низької орбіти… Все, що в неї було, вона вклала в цей образ.
«Ось які ви, — проказала вона. — Саме це ми обоє втратимо, якщо вас не стане. Якби ви були людиною, я б здерла з вас одяг і впорала тут же на землі. І мені плювати, дивився б на це хтось чи ні. Плювати».
М’який голос зітхнув:
«Ох!»
А потім Ліззі знову опритомніла в скафандрі. Вона відчула різкий від страху запах власного поту. Відчувала своє тіло, ледве помітний біль у місцях, де стропи врізалися в плоть, свої налиті кров’ю підвішені ноги. Все було кришталево-ясним і абсолютно реальним. Все, що сталося раніше, здавалось нічним кошмаром.
«Це дослідна група «Пси SETI». Яке дивовижне відкриття ви зробили — розумне життя у нашій рідній Сонячній системі! Чому уряд намагається це приховати?»
— Е-е…
«Мене звуть Джозеф Деврі. Цю неземну почвару треба негайно знищити. Ми не можемо припустити її агресії».
«На зв’язку Студ-Товстун-07. Що за паскудство ховається за словами «була хтивою»? Просунутим треба знати! Якщо О’Браєн не розкаже докладніше, то чого взагалі було ставити це на перше місце?»
«Hola, soy Pedro Domнnguez. Como abogado, Ўesto me parece ultrajante! Por quй NAFTASA nos oculta esta informaciуn?[54]»
— Алане! — крикнула Ліззі. — Що в біса відбувається?
— Якісь хакери вдерлися в розмову, та й ти ж, мабуть, щось таке сказала… — Голос Алана водночас і просив пробачення, й був роздратованим.
— Ліззі, пробач, — відгукнулася Консуела, — нам і справді прикро. Якщо тобі від цього полегшає, то Монреальська єпархія нетямиться з люті. Вони збираються судитися.
— Судитися? А мені що з того…? — Ліззі замовкла.
Якось несвідомо її рука піднялася над головою і вхопилася за стропу № 10.
Не роби це, подумалося їй.
Друга рука потяглася кудись убік і міцно схопила стропу № 9. Цього Ліззі теж не збиралася робити, проте рука відмовилась коритися, коли Ліззі спробувала забрати її назад. Потім права піднялася ще на кілька дюймів і вчепилася в стропу. Ліва тим часом ще підтяглася по своїй мотузці на добрячих півфути вгору. Так дюйм за дюймом Ліззі піднімалася до самої кулі аеростата.
Мабуть, я з’їхала з глузду, промайнуло дівчині. Тепер правиця вхопилася за розривний механізм, а лівиця стисла стропу № 8. Висячи ось так безпорадно на линвах, вона перекинулася вниз головою, вперлася колінами в груди і вдарила ногами кудись угору.
Ні!
Тканина розірвалася, і вона почала падати.
У свідомості пролунав ледве чутний голос: «Не панікуй. Ми тебе спустимо вниз».
Та вона все одно панікувала, тому й схопилася за стропи № 9 і № 4. Але користи від них було мало, оскільки вони падали разом із нею.
«Потерпи».
«Хай вам чорт, я не хочу помирати!»
«То не помирай».
Вона й далі безпорадно падала. Її обійняло моторошне почуття стрибка в білий морок, стрибки трохи уповільненого мотуззям і кулею аеростата, що шлейфом тяглися за нею. Вона розчепірила руки й ноги, немов морська зірка, і відчула, як опір повітря трохи уповільнив падіння. Море наближалося з шаленою швидкістю. Здавалося, вона падатиме вічно. Але все скінчилося миттю.
Ліззі невільно виборсалася зі строп аеростата, звела ноги разом, витягла носки, надавши таким чином падінню перпендикулярного
