Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
«Ти нас багато чого навчила, — проказав тихий голос. — Ти нам так багато подарувала».
«Допоможіть!» — Дівчину оточила похмура вода. В очах стало темніти.
«Множинність. Рух. Облуда… Ти нам відкрила Всесвіт, більший від усього, що ми знали».
«Слухайте, врятуйте мене, і вважатимемо, що ми квити. Згода?»
«Вдячність. Таке суттєве поняття».
«Дякую. Я подумаю».
І раптом вона побачила, що до неї в хмарці сріблястих бульок пливе «камбала». Ліззі простягла руки, й риба-робот потрапила прямо до них. Пальці стислися на ручках, за які Ліззі тягла апарат до моря. Її так різко смикнуло, що Ліззі здалося, руки зараз просто повивертає із суглобів. Риба-робот понеслася до поверхні, тож дівчині залишалося тільки міцно триматись.
«Господи!» — вихопилося в неї.
«По-моєму, ми можемо доправити тебе до берега. Це буде нелегко».
Ліззі чимдуж чіплялася за життя. Спочатку, здавалось, нічого не вийде. Та коли примудрилася підтягнутись так, що майже осідлала прудку механічну рибину, до неї повернулася впевненість у собі. Вона змогла це зробити. Це виявилося не важче, ніж виграти фінал зі спортивної гімнастики в змаганнях на брусах і коні, коли в тебе грип. Це всього лишень питання витримки й рішучости. Залишалося тільки пильнувати навкруги.
— Слухайте, — проказала вона, — якщо ви насправді вдячні… «Ми слухаємо».
— Ми вам принесли всі ці нові поняття. Тож мають бути речі, які знаєте ви, але які невідомі нам.
Запанувала коротка тиша, а той, хто знав, що лежить далі, сказав:
«Деякі з відомих нам понять можуть спричинити у вас безлад».
Пауза.
«Та зрештою вам вестиметься набагато краще. Рани загояться. Ви зможете відновитись. Ваші шанси знищити одне одного цілком у межах прийнятного».
— Знищити одне одного? — на якусь мить Ліззі перехопило подих. Для цього міста/істоти вистачило годин, щоб усвідомити всі чужі поняття, які вона кинула на них мов сніг на голову. Земляни думали й жили куди повільніше, ніж воно/вона. Скільки триватимуть ці години у перекладі на людський час? Місяці? Роки? Століття? Воно говорило про рани й відновлення. Нічого доброго це не віщувало.
Риба-робот додала обертів так, що Ліззі ледве не випустила її з рук. Довкола вирувала темна вода, а невидимі пластівці змерзлої речовини раз по раз врізалися в її шолом. Ліззі дико зареготіла. Вона раптом відчула себе великою!
— Давайте, — відповіла Ліззі, — я вислухаю все, що у вас там є.
Це мав бути шалений заплив.
Салман Рушді [55]
ФЛОРЕНТІЙСЬКА ЧАРІВНИЦЯ
Роман
З англійської переклав Тарас Бойко
Біллу Буфорду
Її ходу величну не забути,
і голос ніжний та дзвінкий:
вона, як ангел, Богу милий,
співає пісню вічну.
Небесну душу, сонце вишнє —
ось що побачив я…
Франческо Петрарка
Якщо знавець у нас є мов,
Ведіть його чимдуж;
Прийшов у місто подорожній
І хоче нам щось розповісти.
Мірза Халіб
{І}
1. В ОСТАННЬОМУ ПРИСМЕРКУ ОЗЕРА БЛИСК
В останньому присмерку озера блиск біля підніжжя міста-палацу здавався морем розлитого золота. Подорожній, їдучи шляхом у призахідному сонці, а подорожній саме їхав шляхом уздовж озера, міг подумати, що він наближається до трону неймовірно багатого монарха, який, аби зачарувати і викликати благоговійний страх у прибульців, дозволяв собі вихлюпувати величезні скарби у велетенську земну влоговину. Золоте озеро, аж ніяк не мале, було краплею води у морі його багатства, тож подорожній навіть думкою не міг осягнути величі материнського океану! Жодного охоронця не бовваніло на краю золотого плеса; король, видно, був настільки щедрий, що дозволяв усім підданим, і, може, навіть прибульцям, і навіть таким незнайомцям, як подорожній, безперешкодно черпати з озера рідкий дарунок. Це справді князь над князями, правдивий Іоан пресвітер[56], у королівстві якого (надзвичайно багатому, але втраченому) можна було віднайти неймовірні дива. А що, коли за міськими мурами, думав подорожній, постане фонтан вічної молодости, а неподалік — легендарні ворота Земного Раю? Однак сонце сіло за небокрай, золото вкрилося гладдю води і щезло. Русалки та змії стерегтимуть його до ранку. А єдиним доступним скарбом, єдиним дарунком буде вода, і спраглий подорожній прийняв його з вдячністю.
Незнайомець їхав на гарбі, запряженій волами, але замість того, аби сидіти на грубих подушках, він, ніби якийсь божок, стояв на повен зріст, безтурботно тримаючись однією рукою за ґратчасту дерев’яну раму. Котилася гарба не гладко, її обидва колеса весь час підстрибували і тряслися в ритм копит запряжених волів і вибоїн примхливого шляху. Тож чоловік, що стояв, міг упасти і враз скрутити собі в’язи. Але подорожній, незважаючи на небезпеку, і далі стояв собі з удоволеним виглядом. Візник уже давно перестав кричати на нього, подумавши спочатку, що то якийсь блазень, і якщо йому захотілося вмерти в дорозі, то нехай собі помирає, бо в цьому краї за ним ніхто не заплаче! Проте дуже скоро зневага переросла у дратівливе захоплення. Так, незнайомець міг бути трохи недоумкуватим, можна було навіть сказати, що він має дивакувате, але досить симпатичне обличчя, до того ж був одягнений у чудернацький одяг — у плащ із шкіряного різнокольорового косокутника, і то в таку спеку! — але тримався він, на диво, впевнено. Гарба котилася далі, колеса потрапляли у вибоїни і наїжджали на каміння, а незнайомець граційно стояв і лишень злегка похитувався. От блазень, подумав візник, а може, і не блазень. Може, з ним треба буде рахуватися. І якщо він мав якусь ваду, то це — показність, тобто бажання бути не тільки самим собою, але також виставляти себе напоказ, і візник подумав, що в цих краях кожен другий на цьому схиблений, тож цей чоловік, може, вже і не такий дурень. Мандрівникові захотілося вгамувати спрагу, і візник мимовільно пішов до краю плеса, аби принести води у посудині із висушеного гарбуза, а тоді простягнув воду подорожньому так, ніби прислуговував шляхтичеві.
— Ти стоїш, наче вельможа, а я мушу метушитися і виконувати твої забаганки, — сказав візник, насупившись. — Навіть не знаю, чому я це роблю. Хто дав тобі право командувати мною? Хто ти? Уже ж, мабуть, не шляхтич, бо шляхтичі у гарбі не їздять. Але корчиш із себе пана. Скоріше за все ти
