Зруйновані зорі - Олег Євгенович Авраменко
— Наднова!.. — збагнув я.
— Атож, капітане. Саме це й сталося з сонцем Джейхани. Воно перетворилося на Наднову.
— Жахлива зброя, — приголомшено мовила Анн-Марі.
— Ще жахливіша, ніж ви собі уявляєте. Така, що ми — точніше, наші предки — не наважилися застосувати її навіть для того, щоб уникнути поразки у війні з чужинцями.
— Що? — здивувався я. — Вона існувала вже тоді?
Клод Брісо ствердно кивнув.
— Странґлетний запал був розроблений ще до появи технолоґії керування каналами, ґлюонної бомби… і багато іншого. Тоді ще чимало людських планет боролися з Чужими, щойно було захоплено Землю, і для припинення війни досить було застосувати цю зброю один-єдиний раз… або двічі, не більше. Знищити на острах чужинців одну-дві їхні системи — і вони, цілковито деморалізовані, негайно б капітулювали.
Адмірал устав з-за столу, підійшов до вмонтованого в стіну автоматичного бару й замовив пляшку коньяку. Повернувшись на своє місце, налив собі чарку й випив її залпом, геть-чисто проіґнорувавши обурені протести Рашелі.
— Але тут виявилася одна неприємна обставина, — вів він далі. — Під час вибуху така Наднова разом із сонячною речовиною викидає в довколишній простір мікроскопічні частки странґлету. Вони летять зі швидкістю кілька тисяч кілометрів на секунду, тому до найближчих зірок можуть дістатися лише через десятки років. Кваркова матерія не є абсолютно стабільною, вона поступово розпадається, і за час такого тривалого польоту всі странґлетні скалки випарувалися б у міжзоряному просторі. Здавалося б, треба лише вибрати ціль для удару в розрідженій місцині Ґалактики, щоб напевно уникнути вибухів сусідніх зірок, але… — Брісо похитав головою. — Наші науковці вчасно встановили, що странґлети мають ще одну паскудну властивість: вони спроможні відкривати канали першого роду й здійснювати гіперпросторові переходи. При цьому вони функціонують як малопотужні резонансні ґенератори. Чому — я так і не второпав. Це якось пов’язано зі слабкою взаємодією. А густина странґлетних часток після вибуху досить велика, щоб через кожен із каналів пройшло їх щонайменше кілька сотень мільйонів. І вже через десяток годин ця зараза потрапить в усі сусідні системи.
Адмірал налив собі ще чарку коньяку. Цього разу Рашель, приголомшена почутим, навіть не намагалася його зупинити.
— Отже, — вражено промовив я, — невдовзі будуть нові вибухи?
— Саме так. Після виходу з каналу мікроскопічні странґлети починають падати на центральне світило. Залежно від місцевих умов на це знадобиться від кількох місяців до кількох років. — Клод Брісо перехилив чарку й прицмокнув. — А частина странґлетів одразу ж потрапить у сусідні канали, і таким чином радіус інфікованого району буде розширюватись і далі. Коли ж почнуть вибухати інші зорі, загальна густина странґлетних потоків різко збільшиться, і швидкість їх розповсюдження стане зростати в ґеометричній проґресії. Через кількасот років усю Велику Маґелланову Хмару охоплять вибухи Наднових.
— А що буде з нами? — запитала Анн-Марі, нервово розкурюючи сиґарету, голос її помітно тремтів. — До нас странґлети не доберуться?
— Щодо цього можете бути спокійні. Між Ґалактичною Спіраллю і Хмарою відсутні безперервні ланцюжки каналів першого роду, а канали другого роду для странґлетів недоступні. Теоретично це доведено лише років шістдесят тому. Раніше такої впевненості не було, тому на початку війни наш уряд не ризикнув застосувати странґлетний запал у Маґелланових Хмарах. До того ж не виключався ризик штучного занесення інфекції: прилипає, скажімо, крихітний странґлет до обшивки корабля, разом із ним потрапляє в основну частину Ґалактики й запускає тут ланцюгову реакцію.
— То це можливо?!
— На щастя, ні. Странґлет „з’їсть“ корабель максимум за годину-півтори. Відповідно, перестане працювати його ґенератор, а резонансне поле, яке випромінює сам странґлет, надто слабке для проходження каналу другого роду. Якщо альвам вистачило клепки не проводити випробування в межах Ґалактичної Спіралі, то нам поки нічого не загрожує.
— Судячи з того, що вони застосували странґлетний запал у Хмарі, — розсудливо сказала Рашель, — їм відомо про небезпеку.
— Так… мабуть. Маю надію, що альви не ідіоти. Були б вони цілковиті йолопи, то підірвали б сонце Ґаббаріса. Тож за Ґалактику поки можна не боятися. Поки що…
Адмірал знову потягся до пляшки. Він явно перетнув ту межу, після якої людина не може зупинитися й продовжує пити аж до нестями. Цілком можливо, що він уже був на „автопілоті“. Його тверезий голос і розсудливі міркування не вводили мене в оману. Я розумів, що таким парадоксальним чином у нього проявилися наслідки сильного стресу. Насправді ж він був п’яний як чіп.
— А от що мене зараз найбільше хвилює, — знову заговорив Клод Брісо, — так це те, звідки у волохатиків узявся странґлетний запал. Випадковий витік інформації? Зрада? Або ж…
— Або вони винайшли самі, — підказав я.
Адмірал кивнув.
— Якщо так, то незабаром альви навчаться закупорювати канали, створять ґлюонну бомбу, відкриють шлях до інших ґалактик, опанують принцип ортоґональних…
Більше нічого він сказати не встиг. Наступної миті Анн-Марі вихопила зі своєї кобури паралізатор і вистрілила. Клод Брісо поточився з наміром бухнутися обличчям у свою тарілку, але тут вчасно зреаґувала Рашель. Підхопилася зі стільця і притримала його за плече, а тоді отетеріло поглянула на Анн-Марі.
— У чім річ? Чому ви це зробили?
Та гірко всміхнулася.
— А ти ще не допетрала? Щойно твій дядько виказав нам найважливішу державну таємницю. Я мусила зупинити його, поки він не вибовкав щось іще.
Рашель тихо ахнула. До неї, нарешті, дійшло.
А я сидів заціпенівши, не в змозі навіть ворухнуся. У моїй голові відлунювали останні слова адмірала. Шлях до інших ґалактик… О чорт! Невже це можливо?…
