Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
— Ти закоханий у Нен? — запитав Кеннет, не відриваючи пальців од клавішів.
— Так. Але я її ще мало знаю, — відказав Гордон.
— Гм… На мене вона справляє враження поважної матрони.
— А на мене — ні.
— А що тобі в ній подобається?
— Багато чого. Її спокій, наприклад. У неї дуже спокійна врода.
Кеннет припинив грати і сидів замислившись. З кухні долинали звуки голосів та бряжчання посуду, дзвонив телефон, так само голосно десь співало радіо.
— Вдома вона завжди спокійна, — сказав Кеннет. — Її родичі — дуже приємні люди, щирі, привітні, але всі жінки — Нен, її мати, бабуся й тітка — розмовляють усі разом і занадто голосно. Тому в домі ніколи не буває тихо. Або радіо гримить, або грає грамофон. Я був тут кілька разів. Гостей завжди сходиться небагато, але мені щоразу здавалось, ніби вечірки відбуваються і в інших кімнатах. Ти хочеш одружитися з Нен?
— Авжеж. Я ж сказав тобі, що кохаю її.
Кеннет засміявся, похитуючись на стільці. Стілець зарипів.
— Зрозумій мене правильно, — сказав Кеннет. — У цьому домі все дуже пристойно. Не вживають алкоголю, міцнішого від сидру. Батько і брати Нен поводяться так тихо, що їх і не помічаєш. їх можна побачити тільки за обіднім столом, та й то не завжди. Я навіть не знаю, скільки в Нен братів і зі скількох душ складається її родина. Чому ти посміхаєшся?
— Шкода, що я не вмію міркувати так, як ти, — відповів Гордон. — Ти не сказав мені нічого поганого про цю родину, але все звучить доволі лиховісно.
Кеннет почав насвистувати пісеньку «Жайвір у чистому небі».
— Все одно не випаде залишитися з нею наодинці, хоч як тобі цього й кортить, — сказав він.
Ввійшла Нен і сказала:
— Гібсон і Клер приїдуть за півгодини… Хочете пити чай надворі? Сьогодні така гарна погода. Але мамі це не дуже до вподоби.
— А по-моєму, це ви добре придумали, — промовив Кеннет.
— От і чудово. Допоможіть, будь ласка, винести стіл.
Гордон і Кеннет розібрали стіл, винесли на лужок за будинком і там знову зібрали, потім принесли стільці й почали розставляти посуд. Поки вони цим займалися, мати Нен, маленька жвава жіночка, метушилась навколо них і давала непотрібні вказівки:
— Гордоне, торт поставте посередині! Ні, ближче до центра!.. Навіщо ви поставили стіл так далеко від будинку? Ви ж тільки завдаєте собі зайвої мороки… Ах, який чудовий день! А де це мій песик? Де мій песик? О, ти тут, під столом! Виходь, розбійнику! Не дражни його, Кеннете. Ти його розсердиш.
Приїхали Гібсон і Клер. Гібсон був невисокий, кремезний, з темним, ніби неголеним підборіддям. З першого погляду він справляв хибне враження сили й спокою — у нього була астма, і він рухався повільно й обережно. Хоча він був одного віку з Кеннетом і Гордоном, волосся в нього вже почало рідіти. Призвичаївшись до незнайомого товариства, він одразу ж заводив мову про літературу, мистецтво, політику та інші високі матерії, далекі від щоденного життя. Його приятелька Клер була висока, вродлива дівчина із строгим і ясним обличчям. Вона мала чистий, дзвінкий голос і прислухалася до розмови, широко розплющивши очі і ледь розтуливши лискучі вуста. Її улюбленою розвагою було знаходити непристойний зміст у найневинніших висловах і підкреслювати це якимсь вигуком чи хихотінням. Кеннет прозвав її Інтелект і Дух. Він казав, що у їхніх стосунках немає нічого тваринного.
Вечірка вдалась на славу. Була тільки Нен, четверо її гостей та собака. Мати Нен бігала сюди-туди то з чайником свіжого чаю, то з тарілкою з наїдками. Яскраво світило сонце, легенький вітрець холодив повітря, і Кеннет розважав компанію балачками про собаку.
— У ньому вчувається щось геральдичне, — сказав він. — Його легко уявити собі з другою головою замість хвоста. Дивіться, він починає хвилюватись! Він хоче плигнути на стілець! Сподіваюся, не на мій.
Собака, що досі бігав навколо столу, виписуючи широкі кола, на ці слова підбіг до Кеннета, махаючи хвостом і посміхаючись. Кеннет схопив тарілку з тістечками і поліз із нею під стіл.
— Нічого я йому не дам! — проказав він тихим, тремтячим голосом.
Всі засміялись, попідводились і посідали на траві. Всі, крім Гордона, були в тому піднесеному настрої, що його навіює приємна компанія. Кеннет повзав по траві з цукерницею в руці і, наблизившись до стокротки, захоплено розглядав її, а тоді посипав цукром. Гібсон повз слідом за ним, кроплячи квітки молоком із глечичка. Клер тримала на колінах пса і, озброївшись ножем та виделкою, вдавала, ніби хоче порізати його на шматки і з’їсти. Насправді ж вона легенько лоскотала йому живіт кінчиком ножа, приказуючи ніжно, як до немовляти:
— Ну хіба ж я така жорстока, що можу з’їсти цього милого песика? Ні, ні, песику, ти дуже гарненький, і ніхто тебе не з’їсть.
Нен дістала з кишені фартуха дротики та моток вовни й тихенько щось плела, усміхаючись сама до себе. Гордон лежав, удаючи, ніби ніжиться на сонці, щоб приховати своє хвилювання. Він і справді ще не знав добре Нен. І хоч зустрічався з нею вже не раз у своїх друзів, але ніколи подовгу не розмовляв. Запрошення до її дому здивувало його. Нен не була з ним так близько знайома, як з іншими. Він вирішив, що вона здогадується про його почуття і дає йому можливість познайомитися ближче, хоча, відколи він з’явивсь у її домі, вона не звертала на нього особливої уваги. А тепер оце сиділа собі й спокійнісінько щось плела, вряди-годи поглядаючи на Клер з легенькою поблажливою посмішкою. І все ж йому здавалося, ніби в поведінці її проглядає приховане збентеження, бо вона знає, що він лежить поруч і жадає її.
«От бісове дівчисько, — подумав він, — так упевнено тримається! Вона думає, що може зробити зі мною все, що хоче. Але вона помиляється». Він підвівся, підійшов до столу і почав збирати тарілки.
— Віднесу до будинку, — сказав недбало.
— Ет, даремно турбуєшся, — відповіла Нен, мляво усміхаючись.
— Хтось же повинен їх прибрати, — наполягав на своєму Гордон. Кілька