Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Цей вечір був десятий.
Я перехилився через парапет вежі й пронизливо свиснув. З барака вистромилася кучмата голова.
— Пиво в холодильнику є?
Кучматий кивнув і сховався. Я знав, що пива не питимемо, дуже добре це знав. З тієї самої хвилини, як на темнім обрії з’явилася хмарка, я вже був певен, що пиво лишиться в холодильнику до кращих часів. Відстебнувши ремінчик шолома, я почав сходити вниз. З півночі потягло вітром, і сталеві троси холодно загули. На останній площадці я став. Хмарка була й досі далеко, та в її сивому клубочінні мені привидівся жовтий шолом. Він миготів, наче вогник свічки, щось укололо мене в серце, і я знесилено сів, звісивши ноги додолу.
Звідти почулося:
— Гей!
Я нахиливсь і побачив Кучматого, що стояв коло барака.
— Іду додому, — сказав він. — На добраніч.
Він уже два тижні жив у якоїсь удовички в селі й тепер поспішав до неї. Я махнув йому й застебнув куртку — північний вітер розгулявся не на жарт. Вежа здригалась, і я зліз додолу.
В бараці було тепло — Кучматий свою службу знав. У кутку затишно буботіла нафтова пічка, я скинув одежину й ліг. Так я лежатиму, доки й Григор приїде. Тоді підведусь, одчиню холодильник, а він звелить мені зачинити й дістане з кишені свій коньяк, навіть не «Плиску», а звичайних три зірочки, від яких мене нудить, особливо спочатку. Та я знову погоджуся, бо про пиво він досі й чути не хотів. Наливав дві склянки по вінця, та й годі, ми сідали й сиділи доти, доки починали лаятись, і він заводив свій мопед.
І все-таки це не дратувало мене — жодного разу не дратувало. Я навіть змовчував, коли він під самим носом у мене хряпав дверцятами холодильника й заходжувався розливати в склянки свій пекельний трунок.
Спочатку я все зносив, ба й охоче слухав його слова. Вони були трохи кострубаті, але дотепні й часом розважали мене. Скидалося на те, що він почав сприймати речі по-філософському, з погляду неминучості. Та хвилини спливали, він лишався вірний собі, починав базікати про сенс життя, і тоді я насторожувався. Міркування були дуже дивні, і відтепер кожне його слово дратувало, я врешті не витримував, і тоді все й починалося. Невже ти думаєш, казав він, що довіку лишишся оздобою краєвиду? Ти затямкував собі, що коли Господь Бог одного дня прикличе тебе й усадовить одесную, то всі тутешні ховрахи в розпачі пострибають у море, а вужі, ці викачані в пилюці душителі, почнуть усі як є душити один одного, аж доки понищать себе дощенту? Він так і казав мені: життя дається не в довічне володіння й відсотки його не завжди вираховують за складними таблицями. Не думай собі, мовби це щось на зразок ощадної книжки: поклав — забрав, а в кінці року тобі ще й проценти виплатять. Привіт і найкращі побажання, любий мій, ти підписав вексель, підписав одразу ж, як народивсь, але над підписом аркуш чистий. Дати погашення немає, дату забули поставити, тож пильнуй, вексель може бути опротестований кожної миті.
Отак-от, навпосліп, куди вивезе…
До цього місця я ще сяк-так його зносив, а він пив коньяк і втирав губи рукою. Той момент, коли ми полаємося, був ще далеко, у пляшці теж лишалося чимало, і хапати один одного за душу жоден не хотів. Я мовчки дивився. Він виступав проти гарантій: гарантії не потрібні, казав він, кожен живе так, як йому випаде чи як сам зуміє влаштувати своє життя. Гарно жити добре, доводив він, бо добре життя краще від середнього, а середнє — краще за погане; я вже й не кажу про життя чудове, бо воно дається не кожному. Серединка, головне — золота серединка, коли її натрапив — значить, тобі пощастило, та чи багатьом дається й вона?
Коли він доливав із пляшки вдруге, я вже знав, що незабаром почнеться. Він підводився й ішов до вікна, тримаючи склянку. За вікном уже висів густий морок, а степ од вітру аж стогнав. Чи не думаєш ти, питав він, що надворі вітер? Було б смішно навіть припускати це. То зовсім не вітер, а досвітній бриз; коли б ти був на естакаді того вечора разом зі мною, ти побачив би, що таке справжній вітер, і запам’ятав би його на все життя, бо хтозна, чи доведеться побачити щось подібне вдруге, чи ні.
Тоді він стояв угорі біля пультів і дививсь у вікно. Море під ним корчилось у страшних судомах, естакаду ж годі було й розглядіти. Та як ти її й побачиш, казав він, коли хвиля піднімалася над червоним оком самого маяка? Маяк теж залило, він тільки вряди-годи блимав, наче потопельник, і знову поринав у хвилі. Тоді я побачив Цоньо, диспетчера: хлопець кинувсь у воду, щоб закрутити головний кран, бо з нього цебеніла нафта, і я собі рвонув услід…
Тут він підносив склянку до вуст, і я теж доливав.
Мені здавалося, ніби чую воркотіння його мопеда, і я уявляв собі його самого: достоту жердина, яка їде, склавшись учетверо, а коліна десь аж під бородою, бо жоден мотоциклетний завод не зміг би виготовити машину йому на зріст; мені ввижалося, ніби я бачу: гуркотить уздовж естакади, розмахавши свої маслаки, попереду ж серед хвиль несеться Цоньо, диспетчер, маленький і хирлявий хлопчак, який народився, щоб жити десь на самій землі, на твердому суходолі, а не в хвилях того потоку. Так вони й хлюпоталися вдвох перед дев’ятьма днями, смішні й наївні в своїх намаганнях дістатися головного крану й перекрити його. І величезним морським змієм здавалась естакада, тріщала всіма сталевими сув’язями, тріщала так лунко, що люди на березі навіть гримотіння прибою не чули.
Він брав склянку й наливав ще раз, а я відмовлявся. Від його коньяку в роті мені й так тхнуло перукарнею. Я відчиняв холодильник і налапував пиво, та з того виходив кавалерійський коктейль. У морі я почував себе добре, зате сідла не зношу — вхитуюсь. І мене раптом хапали чорти. Хапали враз, бо я починав уявляти, ніби життя й справді якась
