Калькуляція зірок - Мері Робінетт Коваль

— Ну… — Я встала. Він цього не зробив. — Спасибі за ваш час.

— Звичайно. — Він опустив погляд на пам’ятку. — Ви можете спробувати відремонтувати свій літак. Як я розумію техніка — це гарне заняття для жінок.

— Хіба ви не розумник? Дякую вам, полковник Паркер. — Що мене справді обтяжувало, він мав рацію. Я хотіла допомогти, але навички, які я мала, були багато в чому марними. Що я могла робити без літака? Займатися математичними проблемами аж до смерті?

Момент, коли я приїхала до головної лікарні, не міг бути гіршим або кращим, залежно від того, як ви на це дивилися. Літак з біженцями щойно приземлився і вони затопили лікарню. Намети були встановлені для очікування на огляд, і заповнені людьми, які були на вулиці протягом двох останніх днів. Опіки, зневоднення, розриви, зламані кістки та простий шок.

Мені вручили лоток з паперовими стаканчиками з водою, і сказали роздати їх. Це була невелика робота, але це було щось корисне.

— Дякую, мем. — Білявка взяла паперовий стаканчик і подивилася на ряд зайнятих стільців до лікарів. — Чи знаєте ви, що буде з нами далі?

Літній чоловік поруч з нею повернувся на своєму місці. Його почорніле око набрякло і було майже закритим, а кров, що зібралася навколо носа, дала зрозуміти, що у нього болить ніс.

— Пошлють нас у табори, я вважаю. Мені було б краще залишитися там, де я був, ніж сидіти тут.

Табори мали погану славу, і такі розмови нікому не допомагали. Я піднесла лоток з паперовими стаканчиками до старого.

— Випийте води, сер. Це допоможе трохи відновити сили. — Боже, у нього був голос, як у лікаря моєї матері. Добрий і жвавий.

Він фиркнув і схрестив руки, але скривився, коли це зробив.

— Ви не медсестра. Не з їхньої групи.

Він вгадав. Все-таки я посміхнулася йому.

— Ви праві. Я просто допомагаю.

Він знову фиркнув, і з однієї ніздрі пішла кров. Тоді фонтан.

— Ох, чорт.

— Нахиліть голову назад. — Я озирнулася, щоб щось знайти, щоб зупинити кров. Молода жінка взяла у мене лоток з водою.

— Стисніть свій ніс…

— Я знаю. Не вперше. — Але він все-таки робив, як я сказала.

Худий чоловік, через прохід, у подертому діловому вбранні, стягнув краватку і передав її мені. Скельце його окулярів було тріснуте, а очі — ніби засклені.

— Дякую. — Я притиснула шовк до носа старого.

— Це найкраща пов'язка, яку я коли-небудь мав задоволення використовувати.

Старий взяв у мене галстук і глянув на стелю.

— Ви намагаєтесь мене відволікти.

— Так. — Я нахилилася, щоб глянути у його очі. — Про що ви хотіли поговорити?

Він стиснув губи.

— Ви були тут… значить, ви повинні знати ситуацію. Наскільки все погано?

— Я думаю… — Я озирнулася на людей, що нас оточували. — Я думаю, що це, мабуть, не найкращий час для такої дискусії. Я просто скажу, що ви в кращому становищі, ніж багато інших. Можна якусь іншу тему?

— Гаразд. — Він трохи посміхнувся, і я зрозуміла, що він насолоджується своєю зухвалою роллю. — Що ви думаєте про Чарльза Ф. Браннана?

— Хто це?

— Секретар сільського господарства. — Він пересунув краватку на чисте місце. — Як я чув, він був у Канзасі, фермерський тур, коли впав Метеорит. Якщо вони не знайдуть когось іншого у черзі старшинства, схоже, він наш новий президент.

Бізнесмен, який дав нам краватку, сказав:

— Виконуючий обов'язки президента.

— Ну, це питання дискусійне. — Старий все ще дивився у стелю. — Конституційні вчені тратять з біса багато часу, сперечаючись про те, що саме це означає.

Попри бруд і кров на ньому, старий був у твідовому піджаку, в комплекті з сумлінними шкіряними накладками на ліктях.

— Де ви вчителювали?

— У Цитаделі.

— У Чарлстоні? — Мій голос був надто гучним. Люди поверталися, щоб поглянути на нас. Я сковтнула і спробувала ще раз. — Ви були в Чарлстоні?

Старий трохи опустив голову і вивчив мене зі свого вцілілого ока.

— У вас там є знайомі?

— Рідня.

— Мені шкода… — Він похитав головою. — Я був у поході з курсантами. Екскурсія вглиб материка. Коли ми прийшли… добре. Мені справді шкода.

Я кивнула, стискаючи щелепу, борючись з істинністю того, що я вже знала. Радіус вибуху метеорита, а потім хвилі припливу означали, що шансів було мало. Але якби я цього не знала, то могла б сподіватися. І крах надії добив би мене.

Ідучи сходами до синагоги, я зрозуміла, що зайти в ці двері означає визнати, що моя сім'я померла.

Ця думка зупинила мене на сходах, і я схопилася за запилене металеве поруччя. Моя родина була мертва. Я прийшла до синагоги, бо мені потрібно було почати обряди жалоби.

Батько ніколи більше не буде забирати свою трубу. Гігантське постільне покривало мами ніколи не буде закінчене, воно стало купкою золи.

Мої очі закрилися проти власної волі, перекриваючи цегляний зовнішній фасад та підстрижені маленькі деревця тису, які облягали сходи. Під темним щитом моїх повік були пекучі сльози. Пил під моїми руками був тим самим попелом, який пропливав через більшу частину міста. Ежекція з D.C.

— З вами все гаразд? — Голос