Координати чудес - Роберт Шеклі

Робітники на вершечку драбини відчепили сонце, згорнули його в рулон і засунули у футляр із написом: «Світило. НЕ КАНТУВАТИ!». Кришка закрилась, і настала пітьма.

— Має тут хто-небудь голову на плечах? — поцікавився Моделі.  — Хай йому біс! Хай буде світло!

Як і мало бути, — стало світло.

— О-кей! — сказав Моделі.  — Це сонце 05 — здати на склад. На такий об’єкт вистачить зірки Г-13.

— Але ж, сер, — знервовано зауважив Орін, — у ній бракує тепла.

— Знаю. Ось тут і покажіть творчий підхід! Підсуньте зірку ближче, і тепла вистачить.

— Так, сер, вистачить, — втрутився Бруксайд.  — Але відстань замала для безпечного розсіювання радіації. Вони можуть винищити майбутнє населення планети.

— Ви що? Хочете сказати, що мої зірки Г-13 не відповідають вимогам техніки безпеки? — дуже повільно і з притиском запитав Моделі.

— Та ні, я не мав на увазі саме це, — поспішив Орін.  — Я хотів сказати, що вони можуть стати небезпечними, як і будь-що інше у Всесвіті, коли не вдатися до відповідних застережних заходів.

— Ну, це вже ближче до суті, — погодився Моделі.

— В даному випадку, — почав пояснювати Бруксайд, — для повної безпеки необхідно, щоб мешканці планети носили свинцевий одяг вагою десь із п’ятдесят фунтів. Та оскільки середня вага представників цієї цивілізації лише вісім фунтів, то це неможливо.

— То вже їхній клопіт, — заперечно махнув рукою Моделі.  — Не нам учити їх жити. Чи ж я маю відповідати, коли хтось заб’є пальчик об камінь, який я покладу на цій планеті? Крім того, їм не конче носити свинцеві скафандри. Вони можуть купити — за окрему плату, звичайно, — мій сонячний екран, що цілком відфільтровує шкідливий спектр радіації.

Обидва помічники розгублено посміхнулися. Орін сказав несміливо:

— Боюся, сер, що ця цивілізація не з заможних. Вони навряд чи зможуть дозволити собі сонячний екран.

— Ну і що? Як не тепер, то згодом, — сказав Моделі.  — Крім того, радіація не вбиває ж одразу. Навіть при ній середня тривалість життя 9,3 року. Для будь-кого досить.

— Так, сер, — понуро погодились обидва інженери.

— Далі, — мовив Моделі, — яка висота цих гір?

— В середньому 6000 футів над рівнем моря, — відповів Бруксайд.

— Принаймні 3000 футів зайвих, — сказав Моделі, — Ви що, гадаєте, гори на вербі ростуть? Вкоротити і вершини здати на склад!

Бруксайд витяг записника і занотував розпорядження. Моделі й далі походжав, дивився і хмурився.

— Скільки мають жити дерева?

— Вісімсот років, сер. Це модифікована порода яблодуба. Дає плоди, затінок, горіхи, прохолоджувальні напої, три види корисної сировини, прекрасну будівельну деревину, закріплює грунти, а ще…

— Ви що, хочете зруйнувати мене? — гримнув Мсуслі.  — Двісті років з головою досить для дерева. Відсмоктати надлишок elan vital і передати на акумулятор життєвої сили!

— Тоді дерева не вийдуть на проектний асортимент, — зауважив Орін.

— Скоротіть асортимент! Досить з них затінку і горіхів. Проектом не передбачено, щоб ми робили з дерев скрині з усіляким добром! А хто порозставляв там корів?

— Я, сер, — признався Бруксайд.  — Я гадав, що з ними місцевість стане, ну… трохи затишнішою, сер.

— Ви бевзь! — визвірився Моделі.  — Місцевість має бути затишнішою до оплати, а не після! Ця планета продана невмебльованою. Корів — у протоплазмовий куб!

— Слухаюсь, сер, — заметушився Орін.  — Даруйте великодушно, сер. Будуть іще вказівки?

— Тут ще з десяток тисяч недоробок. Сподіваюся, ви й самі їх виявите. Ось, наприклад, це що? — Він показав на Кармоді.  — Скульптура, чи що? Має піснями чи віршами зустрічати новоселів?

— Сер, я не звідси, — озвався Кармоді.  — Мене прислав сюди ваш друг Меліхрон. Я шукаю способу дістатися додому на свою планету…

Ці слова, мабуть, пролетіли повз вуха Моделі, бо не встиг Кармоді й закінчити, як той розпорядився:

— Хоч би що то було, в специфікаціях такого не передбачено. Туди ж його в протоплазму разом із коровами.

— Гей! — залементував Кармоді, коли робітники підхопили його під руки.  — Гей, стривайте! Я не з цієї планети! Мене прислав Меліхрон! Заждіть! Спиніться! Послухайте!

— Згоріти б вам від сорому! — картав Моделі своїх помічників, маючи очевидно, на увазі недоречність зойків Кармоді.  — Це хто додумався? Одна з ваших декоративних оздоб, Оріне?

— Ні, що ви! — заперечив Орін.  — Я його сюди не ставив.

— Тоді це ваш витвір, Бруксайде?

— Вперше в житті його бачу, шефе.

— Гм-м, — спинився Моделі, вагаючись.  — Обидва ви дурні, але брехунами ще не були. Гей! — гукнув він до робітників.  — Несіть назад!

— Гаразд, заспокойтеся, — звернувся Моделі до Кармоді, якого трясло, мов у пропасниці.  — Візьміть себе в руки! Немає часу на вашу істерику! Вже краще? Ну от і добре. Та як ви потрапили в мої володіння і чому я не повинен обернути вас на протоплазму?

— Розумію, — сказав Моделі, коли Кармоді закінчив свою розповідь.  — Цікава історія, хоч, певне, ви занадто все драматизуєте. Отже, ви шукаєте планету, що називається Земля?

— Саме так, сер.

— Земля…- протяг Моделі, почухавши потилицю. Я, здається, пригадую таке місце.

— Справді, містере Моделі?

— Так, ну безперечно. Маленька зелена планета, а на ній мономорфічна раса гуманоїдів, схожих на вас. Правильно?

— Абсолютно так! — зрадів Кармоді.

— Таке я пам’ятаю добре, — вів далі Моделі.  — Річ у