Координати чудес - Роберт Шеклі
— З цього, що ти назвав, я ще також нічого не бачив, — захищався Кармоді.
— А тобі це справді потрібне? — здивовано поцікавився Виграш. — Гм, звісно, гадаю, потрібне Дивно, але я, здається, думав про тебе наче про якесь метушливе елементарне тіло без притаманних істоті потреб.
— І я про тебе думав так само, — признався Кармоді.
— Завжди воно так, — озвався Виграш. — Про мешканців інших світів думають як про щось суцільне і без кишок. Декотрі, звичайно, такими і є.
— Я дбатиму про тебе, — розчулено запевнив Кармоді. — Дбатиму, як тільки вилізу з цієї клятої халепи.
— Звісно, друже. Даруй мені мою в’їдливість. Якщо не заперечуєш, я доїм свій сніданок.
— Давай, — погодився Кармоді. Йому цікаво було, як це металічний казанок жуватиме необбіловану тваринку та все ж він із делікатності відвів погляд.
— Ох, смакота, — сказав Виграш. — Я залишив тобі шматок, коли маєш охоту.
— Я ніби й не голодний, — відповів Кармоді. — А що ти їси?
— Ми називаємо їх оріті, — пояснив Виграш. — Це ніби велетенські гриби. Сирі або ледь притушковані у власному соку — пальчики оближеш. Білі плямисті кращі, ніж зелені.
— Запам’ятаю, — сказав Кармоді, — якщо колись трапляться. А земляни можуть їх споживати?
— Гадаю, що можуть, — відповів Виграш. — До речі, перед тим, як їстимеш, не забудь загадати їм почитати вірші,
— Як це?
— Оріті — неабиякі поети.
Слово застрягло в горлі у Кармоді. Вічні непорозуміння з тими позаземними життєвими формами: як тільки здається, що дещо вияснив, так виявляється, що взагалі нічого не тямиш. І навпаки, коли все здається суцільною загадкою, то тебе збивають з пантелику цілком зрозумілими вчинками. Кармоді дійшов висновку, що насправді чужинців робить чужими те, що вони не можуть бути абсолютно чужими. Спочатку це тішить, а відтак дратує,
— Гик! — подав голос Виграш.
— Що?
— Я відригнув. Даруй. Ну, хай там як, визнай, що я спритно облагодив усю ту справу.
— Що — облагодив?
— Бесіду з Меліхроном, звичайно, — сказав Виграш.
— Ти облагодив? Ти ж, хай йому біс, спав! Я сам викручувався!
— Не хочу тобі суперечити, — уїдливо підкинув Виграш, — але боюся, що ти помиляєшся. Я впав у сплячку тільки для того, щоб сконцентрувати всю свою силу на проблемі Меліхрона.
— Ти збожеволів! Ти з глузду з’їхав! — розлютився Кармоді.
— Я кажу чистісіньку правду, — наполягав Виграш. — Пригадай-но свою тривалу суперечку, добре аргументований висновок, в якому ти з залізною логікою обгрунтував Меліхронове місце й призначення у Всесвіті.
— Ну то й що?
— Як — що? А хоч колись у своєму житті ти міркував отак? Ти що, філософ чи логік?
— У коледжі я був перший з філософії.
— Пхе! — хихикнув Виграш. — Ні, Кармоді, для таких висновків тобі просто бракує підготовки й розуму. Ось дивися, ти ж на таке й не здатний.
— Ще й як здатний! Я чудово орієнтуюсь у питаннях парадоксальної логіки.
— «Парадоксальної» тут якраз до речі, — перехопив ініціативу Виграш.
— Але ж це моя праця! Я думав!
— Як собі хочеш. Я не підозрював, що це так багато для тебе важить. Я справді не хотів тобі досадити. Скажи краще, тобі доводилося непритомніти, в тебе бували напади сміху або плачу?
— Ні, не доводилося, — сказав Кармоді, вже опанувавши себе. — А ти літав у снах або ж на тебе находила святість?
— Ніколи в світі! — сказав Виграш.
— Ти певен?
— Звісно! Ще б пак!
— Тоді нам нема про що говорити, — сказав Кармоді, відчуваючи безпричинний тріумф. — Але я хочу дізнатися про інше.
— Про що саме? — стомлено запитав Виграш.
— Що там за ґандж був у Меліхрона, про який мені не слід було згадувати? І в чому його єдина обмеженість?
— Як на мене, це впадає у вічі, — здивувався Виграш.
— Тільки не мені.
— Подумай кілька годин — може, й здогадаєшся.
— Під три чорти! — не стримався Кармоді. — Скажи одразу.
— Ну годі, — здався Виграш. — Меліхрон же кульгавий. Генетичний дефект, він зроду-віку такий. В усіх його перевтіленнях цей ґандж зберігається у відповідних подібних формах.
— А обмеженість?
— Він не знає, що він кульгавий. Йому, як Богові, недоступна порівняльна наука. Всі, кого він сотворив за своїм образом і подобою, теж неодмінно кульгаві. З зовнішнім світом Меліхрон майже не стикався, тому кульгаві для нього нормальні, а всі некульгаві — істоти з чудернацьким каліцтвом. До речі, вміння порівнювати — це те мале, чого бракує Богам. Ось чому первісні дефініції Бога зводяться до його самодостатності, хоча вона, байдуже, які матиме виміри, завжди незадовільна. Блискуче керувати тим, що керується, і блискуче знати пізнаване — ось перші кроки, щоб стати Богом! Затям собі про той випадок, коли сам надумаєш стати Богом.
— Я? Богом?
— Чом би й ні? — здивувався Виграш. Фах не гірший за інші, тільки й того, що гучний титул. Не легко, мушу попередити, але й не важче, ніж стати хорошим поетом чи інженером.
— Ти, мабуть, з глузду з’їхав! — Кармоді відчув у душі раптовий напад побожного страху, не такого вже й рідкісного серед атеїстів.
— Аніскілечки. Просто я краще за тебе знаю світ. А