Українська література » Фантастика » Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк

Читаємо онлайн Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк
них...

- З першого разу не доніс, все ж добрий чоловік був, -перебив його другий поліцейський, той що жив недалеко. -Він тоді їм просто пригрозив, що, мовляв, донесе, якщо і далі красти будуть. Але це була ціла шайка, і ті далі продовжували розкрадати різні речі. Коли він дізнався про це, тоді і пішов до Вавельберга, де і розповів, як все було. І всіх їх, шістьох чи вісьмох, тому що в них ще й співучасники були на різних змінах, вигнали з роботи. От вони й вирішили помсту вчинити. Проникли вночі в квартиру до техніка і його з дочкою до смерті побили якимись трубами чи ломами. Таке, звичайно, не могли не почути сусіди. Здійнявся крик, і коли та банда вже давала драпака, техніки їх зловили. Як дізналися, що ті звірі забили і дівчину, то самі озвіріли. Вона ж їм за дітьми доглядала, коли всі на роботі були, ну, створила щось на зразок дитячого садка, так вони тих вісьмох без суду на місці на смерть забили. А коли царська охорона прибула, навіть не шукала, хто це зробив, тільки тих вісім трупів забрала, і справу закрили. Так мені мій дід розказував.

Високий поліцейський кивнув на знак згоди.

- Можна було б спробувати пошукати в нас в архіві, - сказав, роздумуючи. - Проблема лише в тому, що весь старий архів, імовірно, після війни спалили і залишилися документи, починаючи лише з тридцятих років. А ті нові, то взагалі не цікаві.

- Я вас правильно розумію, того техніка і його дочку вбили в цьому будинку? - запитав Павел.

- Саме тут. Але Ви можете спати спокійно. Тут їхнього нічого не залишилося. Той капіталіст, який все відремонтував, здер усю штукатурку. Всередині зніс усі стіни. Зробив повне перепланування. Навіть нову підлогу поклав. Термін придатності старих матеріалів вже вийшов із експлуатації. А там, - махнув рукою в сторону другого крила будинку, - стіна зовсім тріщину дала, фундамент аж зрушився. Довелося йому стіни стягувати стальними шинами, переплітати арматурою, і заново все бетоном заливати. Потратився чолов'яга немало і все марно. Аж шкода його стало.

- Що не кажи, але будинок він переробив до невпізнан-ня, - вставив і своїх п'ять копійок третій поліцейський, який до того мовчав. - Я ж сюди навідувався кілька років тому, ну, по роботі, перевіряв, чи не ховаються в підвалі наркомани. То пам'ятаю, страшно було зайти: цегла могла впасти на голову, а штукатурка, наче сніг лежала на підлозі. А тут, де ви зараз сидите, то була купа землі з трухлявими дошками, а на ній ще й тополя росла. Стовбур був товстий, як моє плече.

- В кімнаті дерево росло?

- Даху жне було. Ой, добре росла. Тополя, вона ж повсюди приживеться.

- Ну, нам пора, - сказав старший поліцейський, той, який найвищий. - Справді, було дуже приємно з Вами познайомитися, посидіти, поговорити, але нам ще сьогодні патрулювати потрібно.

- Пробачте, що я вас затримав...

- Жодних проблем, - постукав по рації. - Якби щось сталося, ми б вже знали.

Поліцейські вже були на виході, як Павлу спала на думку одна ідея. Він взяв із коробки чотири органайзера виробництва його власної фабрики.

- Це Вам на згадку, - сказав, - і ще один для колеги в машині.

- Красива річ, - зацінив найвищий. - Мабуть, у Вас з цим хороший бізнес.

- Та який ще там бізнес. На все місто лише дві гуртівні спокусилися брати в мене серйозні партії товару, більше ніхто не хоче цього. На даний момент в мене ще є гроші на зарплату працівникам на найближчі місяці, а потім, якщо не вдасться налагодити збут, доведеться заморозити виробництво.

- Щось люди взагалі втратили сьогодні смак, - підтвердив другий поліцейський.

Представники поліції ґречно подякували за гостинність, віддали честь і пішли. Павел повернувся в салон, позбирав рештки телевізора, посуд з-під чаю виніс на кухню. Потім ще раз оглянув всі приміщення, - повсюди було порожньо. Пішов спати.

Події, про які ми Вам зараз розповімо, відбувалися в суботу. Хоча, насправді, це вже була неділя. Нещодавно придбаний телевізор тихенько шумів. Павел сидів у своєму улюбленому м'якому шкіряному кріслі, простягнувши ноги на журнальний столик. Сміявся від усієї душі, переглядаючи повтор якогось ток-шоу. Гостем програми був якийсь дивний, трохи несповна розуму, дідок, якого відшукали десь в Люблінському воєводстві, майже під самим кордоном, на ім'я Якуб Вендрович... Він був одягнений в стару джинсову куртку, на ногах мав гумові чоботи, полатані шматками з велосипедних шин і підв'язані дротом. Штани були пошиті на око зі старого мішка. Замість пояса йому служив шнурок, яким звично підв'язують снопи. За тим поясом висіла фляга, з якої гість час від часу потягував цілющий напій. Скоріш за все, той напій був високоградусний, тому що після кожного ковтка дідок ставав усе більш говірким.

З його уст йшов такий потік слів, що Павел вже давно не чув чогось такого смішного, вже почав жаліти, що не ввімкнув ві-деомагнітофон на запис.

- Розкажіть, будь ласка, глядачам, - попросив телеведу-чий, - що було найважчим у Вашому житті?

Дідок поглянув в сторону камери. Оператор показав на повний екран маленькі помутнілі голубі свинські очі гостя. Після чого образ віддалився і на екрані показалась пучками трьохденна щетина. У волосках бороди щось застрягло. Щось, що дуже нагадувало волокна коноплі.

- Найважчим, кажеш?.. - здивувався старий, після чого почухав потилицю.

Коли Вендрович так почісував свою потилицю, Павел згадав, як колись в дитинстві він із захопленням спостерігав у зоопарку за повадками шимпанзе. Цей жест був майже ідентичним.

- Ну, може, вчитися читати і писати, - сказав Якуб. - Я, правда, того... ще за царя вчився і не нашого алфавіту, а тому вмію, чим русскі писали, а тепер той новий мені якось важко запам'ятати. Може, тому що я вже виріс?.. Знаєте, як то буває, -поки ще малий, то воно багато і швидко запам'ятовуєш, а як виростеш, то вже нє...

- То вам так і не вдалося навчитися читати? - поцікавився телеведучий.

-

Відгуки про книгу Хроніки Якуба Вендровича - Анджей Пилипюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: