Завтра будуть коти - Бернард Вербер

Коли пробуджуюся, я ще в ящику, але в ньому є дірки, і я можу оглядати місце праці Наталі. Світла поменшало, отже, день добігає кінця. Бачу крізь один з отворів, як вона знімає свою жовту каску.

Це означає, що невдовзі я буду вдома, на канапі коло розпаленого каміна, і позбудуся цієї огидної субстанції — води. Навіть їжа здається мені другорядною справою порівняно з цим.

І чого мені раптом закортіло побачити, що люди роблять упродовж дня? Сидячи в ящику, я зрозуміла, що ми знову повертаємося в черево підземного чудовиська.

Вилизуючи шерсть, відчуваю прикрий запах мила, післясмак чорної оливи, в яку я впала, присмак води, а щоб остаточно мене добити, щойно ми повертаємося додому, Наталі запалює цигарку!

Потім вона вмикає телевізор, і там з’являються зображення людей, що розмовляють, людей, що вмирають посеред калюж крові, людей, що біжать, лютують і вимахують чорними прапорами…

Наталі, здається, була нервовіша, ніж звичайно, однак аби відплатити за те, що вона змусила мене пережити (приниження всього мого життя!), я не пішла муркотіти у неї на грудях, щоб заспокоїти її.

Моя служниця, ймовірно, помітила мою образу, тож, наче перепрошуючи, вхопила фен і спрямувала теплий струмінь повітря на мене. Волію втекти на холодильник. Крізь вікно кухні помічаю, що сонце сіло і незабаром настане ніч, але я надто соромилася своєї мокрої шерсті, щоб піти до Піфагора.

Ну й нехай. Спускаюся повечеряти.

Фелікс вітається і питає, куди я ходила. Я так хочу розказати йому свою історію, але тієї ж миті усвідомлюю, що чистокровний ангорець нічого не зрозуміє у таких витончених поняттях, як праця, війна, динозаври, єгиптяни, сміх чи Бог. Його світ обмежується мискою, кухнею, вітальнею, нашою служницею. Куций світ для розуму без крил і без розмаху.

Він не знає навіть, що Бастет — це ім’я єгипетської богині з жіночим тілом і головою кішки.

Чи маю я його просвітити? Зараз пріоритетом є продовження моєї власної освіти, тож не бачу причини хвилюватися через поняття, які перевершують його розуміння.

Що я могла б йому сказати?

Зрештою, Фелікс — щасливий, бо нічого не знає.

Мені було його шкода і, водночас, я йому заздрила.

Він бачив, як я на нього дивлюся і киваю головою.

Хибний погляд на світ змушує його думати, що я дорікаю йому за те, що він зі мною вже не кохається, тому він застрибує на книжкову полицю, де стоїть банка з його втраченими яєчками, і показує мені їх з ностальгією.

Ох уже ці самці, чому в них все зводиться до цього?

Я обертаюсь до нього спиною, опустивши хвоста, щоби показати свою незацікавленість, і повертаюся до Наталі. Вона телефонує у вітальні, йде до кухні, їсть жовту паруючу їжу. Потім повертається до спальні, роздягається, йде до ванної кімнати. Я йду за нею на відстані. Вона миється (милом і водою, але здається, що їй неймовірно приємно бути мокрою), потім стає перед умивальником, знімає макіяж, накладає на обличчя крем, що пахне травами, йде спати.

Вона кличе мене, але я вдаю, що не чую. Не піду мурчати біля її ніг, навіть не вмощуся коло неї, щоб допомогти їй заснути.

Натомість іду до балкона спальні й помічаю свого сіамського колегу. Видаю коротке тужливе няв, яке привертає його увагу.

— Я так хочу тебе побачити, Піфагоре, але я така неприваблива. Я пережила… купіль.

— Я тут не для того, щоби тебе критикувати, Бастет. Ходімо, прогуляймося разом вулицями Монмартру, це допоможе тобі висохнути.

Коли ми опиняємося внизу, він пригортає мене, і ми багато разів торкаємося носами. Від дотику його вологого рожевого носа відчуваю короткі електричні розряди на обличчі. Я таки маю до нього сильне почуття! І що більше він мені опирається, то сильнішим воно стає.

Це зустріч наших двох умів. Його розум мене заворожує.

Ковтаю слину і стримуюсь, щоб не виявити йому свою прихильність.

Ми йдемо, а вітер куйовдить мою вогку шерсть і пробирає до кісток… Я тремчу.

Ми виходимо на вершину вежі Сакре-Кор, і я ділюся з ним своїм спостереженням за людською роботою і тим, до чого все це призвело.

— …І вони сміялися!

— А я б так хотів уміти сміятися, — коментує Піфагор.

— Зате ми вміємо муркотіти.

— Таке враження, що від сміху вони отримують надзвичайну насолоду, майже сексуальну. Моя служниця, коли сміється, видає такі самі звуки, як і тоді, коли кохається.

Зненацька вдалині — якийсь вибух.

— Я бачила таке сьогодні на будівництві, але не знала, що вони працюють і вночі.

— Ні, якщо вибух трапляється вночі, то він не пов’язаний з «роботою». Це — терористичний акт. Судячи з місця розташування, мені здається, що постраждала велика бібліотека. З того часу, як війна розповзлася світом, терористи намагаються дестабілізувати наше місто масовими вбивствами. Таких терористичних актів останнім часом стається чимало. Іноді, як ти бачила, й посеред натовпу, переважно в культурних місцях.

— Нащо вони так роблять?

— Вони виконують накази.

Далекий вибух переростає в пожежу.

— Хто їм наказує так поводитися?

Піфагор не відповідає. Я потягуюся в різні боки, щоб опанувати себе, потім змінюю тему.

— Мене дратує, що наші людські слуги приймають якісь рішення, не зважаючи на нашу думку. Пригадую свою зустріч з Наталі. Я була тоді малим кошеням і жила за містом. Гасала у траві. Гострила нігті до дерев. Я жила поруч з равликами, їжаками, ящірками. А потім мене з мамою завезли у місце, повне кліток і розмаїтих тварин, балакливих птахів, строкатих риб, собак, котів, білок, кроликів.

— Ймовірно, «зоомагазин»…

— Минуло багато днів, і мене розлучили з мамою, помістивши з іншими кошенятами за прозорою вітриною, що виходила на вулицю.

— Вони виставляють наймиліших наперед, щоби привернути увагу покупців.

— Якось уранці з’явилась Наталі. Вона оглянула всіх кошенят, врешті показала пальцем на мене і щось промовила.

— Мабуть, вона сказала: «Я хочу ось цього».

— Чиясь рука мене схопила і передала їй, так я опинилася в Наталі.

— Нормальна доля для кота.

— Потім вона глянула на мене і почала повторювати це слово: «Бастет»…

— Багато хто хотів би опинитися на твоєму місці. Кошенята, яких не взяли, ймовірно, були… знищені. Це називають «нереалізований товар».

Піфагор далі стежив за світляною точкою, де стався вибух і розбушувалася пожежа.

— Не знаю, чи ти це відчуваєш, Бастет, дивлячись новини по телевізору твоєї служниці, але стає все гірше й гірше. Все більше смертей, і