Безкінечна війна - Джо Холдеман

— Так, сержант.

— Відмінно. Сьомий, тримати напоготові всі звивини і маскувальні штучки. П'ятий і шостий, рухайтеся з нами, будете прикривати.

Ми поповзли серед метрової висоти трави до позицій другого взводу, який вже розтягнувся в стрілецький ланцюг.

— Я нічого не бачу, — сказав Кортес.

— Колір. Прямо і трохи вліво, темно-зелений.

Вони були лише трохи темніше трави. Але як тільки ви помітили одного, то вже бачили всіх інших. Вони повільно пересувалися метрах в тридцяти від нас.

— Вогонь! — Кортес вистрілив першим. Потім ще дванадцять яскраво-малинових ниток потягнулися вперед. Трава загорялася і випаровувалася, істоти корчилися в конвульсіях і вмирали, марно намагаючись сховатися.

— Припинити вогонь! — Кортес піднявся на ноги. — Треба, щоб хоч щось залишилося… Другий взвод, — за мною.

Він покрокував уперед, до тліючих трупів, палець лазера спрямований вперед, як зловісний жезл темного божества, що тягне його до місця кривавої бійні… Я відчув, що мій сніданок проситься назовні. Я знав, що, незважаючи на всі моторошні навчальні стрічки, на страшні смерті товаришів під час навчання, я все одно не готовий лицем до лиця зіткнутися зі страшною дійсністю… У мене є магічна паличка, я можу направити її на живу істоту і перетворити її на шматок напівзажаренного м'яса. Я ніколи не був солдатом, і ніколи не хотів бути солдатом, і ніколи не захочу…

— Гаразд, сьомий, підходьте.

Поки ми йшли туди, одна з істот раптом заворушилося, легка судома, і Кортес чиркнув променем лазера поперек створіння, майже недбалим жестом. Промінь розпоров тіло навпіл. Істота померла, чи не видавши жодного звуку, як і всі інші.

Зростом вони поступалися людям, але перевершували нас в обхваті. Шкуру покривала зелена, дуже темного, майже чорного відтінку шерсть. У місцях, де її торкнувся промінь лазера, шерсть скрутилася в завитки. Виявилося, що у них по три ноги і одна рука. Єдина прикраса голови — рот, чорний, вологий отвір, повний плоских чорних зубів. Були вони досить огидні, це зрозуміло, але, що було найгірше, так це не їх несхожість на людину, а їх схожість. Усюди, де лазерний вогонь розпоров шкіру, у ранах виднілися молочно-білі, обвиті кровоносними судинами внутрішні органи, і кров у них була темно-червона.

— Роджерс, подивіться. Можуть це бути тельціани?

Роджерс присіла біля однієї з «випотрошених» істот і розкрила плоский пластиковий ящичок, повний блискучих хірургічних інструментів. Вона вибрала скальпель.

— Спробуємо ось цим.

Док Джонс дивився їй через плече, поки скальпель методично розпорював мембрани, що прикривали деякі органи.

— Ось. — В руках у Роджерс була чорнувата губкоподібна маса. Вона тримала її двома пальцями — сумна пародія вишуканості посеред броньованих зчленувань.

— Що це?

— Це трава, сержант. Якщо тельціани їдять таку траву і дихають таким повітрям, то їм вдалося відшукати планету дивно схожу на їх батьківщину. — Вона відкинула чорну масу убік. — Це тварини, сержант, просто тварини, диявол їх забери.

— А я не впевнений, — сказав док Джонс. — Тільки тому, що вони пересуваються рачки, тобто на трьох ногах, і їдять траву…

— Добре, тоді подивимося на мозок. — Вона знайшла одного вбитого пострілом в голову і зішкребла верхній обвуглений шар з рани. — Погляньте-но сюди. Майже одна глуха кістка. Роджерс поскребла ще в однієї з істот.

— Чорт, де ж у них органи чуття? Ні очей, ні вух, ні… — Вона піднялася з колін.

— Нічого у них в голові немає, тільки паща і десять сантиметрів кістки. І нічого та кістка не захищає, ні чорта!

— Якби я був без боєкостюма, я б знизав плечима, — сказав доктор. — Це ще нічого не доводить. Мозок зовсім не зобов'язаний бути схожим на водянистий горіх на зразок нашого, і він може знаходитися не в голові. Можливо, це не кістка, може, це і є їх мозок, якась особлива кристалічна структура.

— Ага, шлунок на призначеному місці, і якщо це не кишки, то я не лікар.

— Слухайте, — сказав Кортес, — це все дуже цікаво, але нам потрібно знати одне — представляє цей… ця істота небезпеку чи ні, і ми рушимо далі. Ми…

— Вони не небезпечні, — почала Роджерс. — Вони не небезпечні.

— Доктор! Док! — Хтось заклично замахав руками серед людей у вогневому ланцюжку. Док кинувся до нього, ми пішли за ним.

— Щось з Хоу. Вона непритомна. Док відчинив кришечку монітора Хоу. Багато часу йому не знадобилося.

— Вона мертва.

— Мертва? — Перепитав Кортес. — Прокляття, яким чином…

— Хвилину. — Док під'єднав кабель до монітора і повозився з ручками у своїй валізці. — У всіх бімед встановлений на дванадцятигодинний запис. Зараз я прожену запис у зворотний бік. Ось!

— Чотири з половиною хвилини тому. Саме в той момент, коли ми відкрили вогонь, о Боже!

— І що?!

— Широкий крововилив у мозок. Ніяких… — Він подивився на циферблати: — Ніяких ознак, все в повній нормі: тиск, правда, підвищений, пульс прискорений, але в даних обставинах це нормально… ніщо не віщувало… — Він нахилився і розстебнув боєкостюм Хоу. Тонкі східні риси обличчя Хоу були спотворені в страшній гримасі, рот оскалився, оголюючи ясна. Липка рідина витікала з-під він, а з вух все ще сочилася кров. Док Джонс застебнув костюм. — Ніколи нічого подібного не бачив. Немов в голові бомба вибухнула.

— Диявол, — сказала Роджерс. — Адже вона, здається, була сенситив?

— Правильно, — глибокодумно зауважив Кортес. — Ну, так. Увага, слухайте всі! Командири взводів, перевірити особовий склад. Чи є поранені або зниклі. Постраждав ще хтось із сьомого?

— У мене… у мене звірячому болить голова, сержант, — сказав «Щасливчик».

Ще у чотирьох теж боліла голова. Один з них підтвердив, що володіє слабкою телепатичною чутливістю. Решта цього точно не могли сказати.

— Кортес, думаю, все ясно, — сказав док Джонс. — Нам слід триматися подалі від цих… чудовиськ, а особливо ні в якому разі не завдавати їм шкоди. П'ять чоловік явно чутливі до фактора, який убив Хоу.

— Звичайно, чорт візьми, і можна було мені не нагадувати. Потрібно рушати далі, я щойно повідомив капітану про те, що трапилося. Він теж вважає, що нам потрібно скоріше піти звідси, і подалі, перш ніж зробимо привал на відпочинок.

Слухай команду, порядок руху і напрям ті ж самі. Попереду піде п'ятий взвод, другий займе положення в ар'єргарді. Решта рухаються як раніше.

— А як бути з Хоу? — Запитав «Щасливчик».

— Про неї подбають з корабля.

Коли ми відійшли на «півкидка», позаду спалахнуло і прокотився грім. На тому місці, де ми залишили Хоу, до неба піднявся невеликий світлий димний гриб, який швидко розсіявся серед сірих небес.

ГЛАВА 13