Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

— Савченко, Нікішин, до мене!

До них підбігли двоє чоловіків, і Клим з подивом упізнав у них гостей Губського.

— Та хто ви такі? — розгублено запитав він.

— Капітан Сай, давайте знайомитися ще раз, товаришу Ярчук.

Клим ніяк не міг збагнути, що тут робиться, і тільки здивовано кліпав очима.

— Савченко, заберіть добро, яке він тут лишив. Сфотографуйте. Хто зараз на зв’язку?

— Практикант.

— Козирєв де?

— Відвезли вже, товаришу капітан.

— Тоді ввіряю вам цього слідопита, лейтенанте. — Сай легко обняв Клима рукою. — Діяв за власною ініціативою. Щоправда, даремно ризикував. Поговоріть з ним, він у курсі справ, може, щось нове з’ясується.

— Томика випустили, — буркнув Клим.

— Далеко не втече, — спокійно мовив капітан Сай. — Та й на Пана нас виведе.

— А ви що, не знаєте, де він? На Висілках.

— Там його вже немає, втік.

— Так я знаю ще дві його точки.

— Це інша річ. Гайда до машини!

Клим нечутно причинив двері — Тоня сиділа спиною до нього, схилившись над портативним передавачем. Почувши кроки, вона обернулась, завмерла від несподіванки. Та ось по її повних устах майнула усмішка — бентежна й лукава водночас. Клим теж усміхнувся втомлено і щасливо.

— Передай опергрупам, що капітан Сай наказав припинити переслідування. Є нові дані, він про все доповість сам. Щойно виїхав у місто.

— Здрастуй, — сказала Тоня м’яким, трохи охриплим від утоми голосом, — здрастуй, Климе…

Томик гнав машину на шаленій швидкості. Придорожна посадка викидала назустріч світлу фар химерні вночі, наче гіпсові, гілки-руки. Ці руки, здавалось, ось-ось схоплять його в свої цупкі обійми.

Верескнули шини, його майже відірвало від керма на повороті. Ця рокада в полі не була розрахована на таку їзду. Озирнувся — хвоста поки що не видно. Минуло вже майже чверть години, і відсутність погоні насторожувала Томика.

Він напружено вдивлявся у світлий край асфальту, що несамовито біг назустріч, як свого часу на ралі, в нічних пробігах. Закохана пара, що йшла узбіччям, злякано шарпнулась убік. Білуватий силует зайця промайнув через дорогу попереду. Томик стиснув зуби — досить з нього поганих прикмет. Головне — чому старий хотів завалити його? Чи не тому, що сам…

Машина вилетіла на міст над спокійною річкою. Поодинокі вогнища рибалок, чорні обриси наметів під берегом віддзеркалювались у воді. Доглянутий автомобіль Губського вив у чужих руках, верещав на поворотах шинами.

— Лахудра… не втримала фраєра! А каса вже була в руках…

Томик вилаявся і загальмував. За річкою був пост ДАІ, і він звернув на путівець. Машина затряслася на вибоїнах. Побігли ряди охайних будиночків, розбуркані пси захлинались від гавкоту. Десь тут повинен бути поворот на Верхівці, а звідти вже зовсім близько до центру. В цю ж мить Томик помітив у дзеркалі дві цяточки світла, що пірнали далеко позаду. Він додав газу.

…Наче притиснутий якоюсь відцентровою силою, Томик мчав по дузі. Десь в осередку цієї сили перебував невидимий Пан. Він навіть не знав напевне, де його тепер шукати.

Томик влетів на Рибну і, пірнаючи в сонні прохідні двори, примудрився вискочити у верхній частині міста, навпроти Нового театру. По яскраво освітленому проспекту пробігали поодинокі таксі, світлофори були вимкнені, над перехрестям одноманітно спалахували мигалки. Він вирішив не кидати машину до найостаннішого моменту, коли вже нікуди буде подітись. Рвонув на підйом, знемагаючи від світла ртутних ламп, наче сова під сонцем, швидко звернув на Козачий спуск і скотився до темної набережної. Тут шосе було порожнє й широке, чорні непроглядні кущі бузку закривали дорогу від будинків. Він мчав по пологій дузі набережної повз тротуар з чавунною огорожею. Над річкою праворуч здіймався величезний собор, і Томикові — треба ж таке — раптом закортіло перехреститись.

І тут же він знову помітив відблиски чужих фар позаду. Вони невблаганно наближались. Рвонув машину і за поворотом вискочив на газон, оточений кулеподібними кущами. Вимкнув запалювання і сидів нишком у цій схованці, поки дві плями світла не пронеслись повз нього. Можливо, це були й не оперативні машини… Треба було рушати, але Томик розслаблено сидів у теплій темряві, що тхнула бензином та алкоголем, не наважуючись завести двигун.

Він видряпався по цегляній загорожі й уважно обдивився двір, оточений низькими дахами. На лавочці двоє п’яничок сперечались про щось неголосно, у вікні Михая горіло світло, певно, грали в карти.

Томик сповз зі стіни й пірнув у двері підвальчика. Озирнувся на п’яниць: один щось белькотів, другий вмощувався спати на лавочці.

Пройшов темним коридором, що пропах згірклим маргарином. У кінці коридора наткнувся на двері, оббиті дерматином. Знайома дівка зразу ж відчинила Томикові. Вона дрімала біля входу в парусиновому складному шезлонгу. На трьох столах ішла гра — хвилі тютюнового диму зависли під стелею. Це було знайоме йому збіговисько. Томик з кривою посмішкою дивився, як видовжується, блідне пика в Дональда — Каченя відчуло біду в його приході.

— Чого преш, як мамонт? На, випий. — Хазяїн, лисуватий чоловік у піжамі, тицьнув йому брудну склянку. Томик машинально випив. — Грати сядеш?

— У мене діло. — Томик кивнув Дональду, той підійшов.

Хазяїн відчинив двері в комірчину, де стояло тільки металеве ліжко. Томик накинув гачок, вимкнув світло і визирнув у вікно.

— Поки що тихо?

— А що таке? Чого панікуєш?

— Дай сигарету. — Томик наче не почув запитання. — Де Пан?

— Звідки я знаю. Зі складу він, сам знаєш, злиняв.

— Старий мені потрібен… — Томик озирався, наче шукав щось. — Змотуватись треба негайно, біля Губського великий шухер.

— Та ти що?

— Чого їх тут ще немає — дивно! — Томик, здавалось, розмовляв сам з собою. — Зрозумів, телепень? Воруши ногами. Підставили нас. А Пана я сам знайду.

Дональд Дак підскочив.

— Без понту? Тоді…

— Стій! — Томик рвонув його назад. — Не через двір. Там, певно, менти. — Він усе ще не відпускав Дональда. — І ось… Ти як, у виграші сьогодні?

— Яке тобі ді… Ох, шакал!

Томик крутнув руку Каченяти й ударив його коліном у живіт. Навалився, обчистив кишені.

— Бабки потрібні, кореш. Строк пахне, а ти, може, ще пролетиш по іншій статті. Бувай!

Томик виліз через вікно і вибрався у двір. Коли він хряснув дверцятами, один з “п’яничок”, що дрімали на лавці, сказав:

— Давай сигнал, Коршунов.

На цій точці Пана теж не було. Клавка, розхристана, заплакана, в розірваній комбінації, затулялась руками від Томикових ляпасів.

— Не знаю, не знаю, не зна-а-а-ю!!

Постукали в стіну, напевно, прокинулись сусіди. Жінка вирвалася нарешті з Томикових рук і впала на килим, глухо ридаючи. Він