Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

— Духаришся, хлопче? А в сортирі тебе топили коли-небудь?

— Не лякай, дядю. У нас підстраховка надійна. На випадок чого — дістанемо!

— Хто ж тебе прикриває тут, синку? Один, як палець.

— Не турбуйся. Одне скажу — я своїх попередив: якщо зникну, напускайте лягавих на гнізда. Свояків тут у мене немає, це правда. А гнізда ваші давно від баті знаю. І ці Висілки.

З тривожного погляду Дака Клим зрозумів, що не помилився. Ще у дворику він почув запах сірки — значить, коксохімічний завод десь поряд.

Запанувала напружена тиша. Очевидно, за шторою обдумували ситуацію. Нарешті невідомий озвався:

— Отак вір людині. А казав — кров’ю харкатиму, а сина до діла не допущу… Ну годі, кажи, де коробка?

— Давай умовимося, дядю. З тієї коробки я беру своє, що було за батьком. Решту віддаю, по доброті своїй душевній.

— Сопля, кому мізки крутиш? Куди ти дінешся з коробкою? До вокзалу не дотягнеш, у каналізації протухнеш.

— Тому й ділюсь, що знаю про це, — спокійно кинув Клим. — На нарах проходив навчальну програму, вищу освіту маю. І ще ділюсь, бо… хочу знати, хто батька порішив. За це половину віддаю.

За шторою мовчали. Клим був певен, що там не одна людина. Може, радяться? Що ж, нехай. Головне, що клюнули.

— Гаразд, хлопче, вважай, домовились, — несподівано рішуче прохрипів голос. — Твоя частка — четвертина…

Клим скочив, удаючи обурення, з табуретки, але тут же відчув на спині гостре лезо ножа. Дональд Дак був напоготові.

— Не сіпайся, з тебе вистачить. Моли бога, що досі не пришили… тільки завдяки давньому дружку Даниловичу… І запам’ятай: усі папери в коробці мої.

— Якщо не купюри — бери, мені макулатура не потрібна.

— Домовились. Завтра привезеш коробку.

— Сюди? Е ні! Пошукай іншого дурня. Одержиш у мене дома.

— Так вона там? — вирвалось у того, хто був за шторою.

— Там чи не там, про це мені знати. Стрінемось — передам. І все, втомився від балачки. Не звик я чучвиритись, баланду травити.

Клим підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Зовні він був спокійний, навіть упевнений, але думка пульсувала гарячково: “Як тепер вони поведуться? Повірили? Невже…”

— Добре, — обізвався голос із-за штори. — Відвезіть його. Завтра чекай, тільки без понту, якщо жити хочеш…

Дональд Дак провів Клима через двір до фургончика, біля якого стовбичив Козир.

— Садови його в кабіну, він це місце знає, — кинув Дональд Дак і повернувся у двір.

Козир мовчки сів за кермо, Клим рішуче відчинив другі дверцята. Їхали весь час мовчки, і тільки коли вискочили на окружну дорогу, Козир пробурмотів:

— Обнишпорили всю хату, землю довкола порили — нічого не знайшли. А вона, виявляється, там…

— Могли сто років землю рити, — спокійно мовив Клим, заплющив очі і відкинувся на спинку сидіння.

— Хочеш сказати, вона не там? Не темни, Брих вивезти не міг. Шмон зробили — нічого. Та й він весь час з самим портфельчиком… Двічі возиком сміття вивозив. Перевіряли потім — крім сміття, нічого.

— На звалище вивозив? — байдужим голосом спитав Клим.

— Ні, в лісок, поряд…

— Ех, йолопе, сам ти сміття, — зареготав Клим, пропікши Козиря зневажливим поглядом. — Та ти крути бублик, а то з тобою прямісінько в пекло причешемо…

Козир неспокійно засовався на сидінні, наче йому щось муляло.

— Ти ось що, кореш, — перестав сміятися Клим, — скажи краще, хто порішив батька. Я старому не вірю — підсуне завтра шпану якусь. А я хочу точно знати.

— Відчепися, — здвигнув плечем Козир. — Не я, — все, що знаю… Мабуть, справді струмом ударило.

— Цю лапшу на вуха слідчому вішай. А може, сам? — кивнув у бік Висілків Клим.

— Ти що?! Він же інвалід…

— Відпадає, — спокійно погодився Клим, хоч цей спокійний тон дався йому нелегко.

“Інвалід! Значить, інвалід? Це вже дещо…” — крутилося в голові.

Легковушка з’їхала на бетонку і помчала до дачного містечка. Козир, певно, не раз їздив цією дорогою, вів машину впевнено, на великій швидкості.

— Чого женеш? Додому далеко їхати? — байдуже запитав Клим.

— Сказано у тебе заночувати.

— Боїться, що продам чи змотаюся? Козир зневажливо гмукнув:

— Хто боїться? Сам, мабуть, дрижаки ловиш. Не бійся, зі мною спокійно спатимеш. Ну ось і приїхали, вилазь і відчини ворота. Тачку біля сарая поставлю. А ти йди до хати, приготуй щось, а то шлунок, як порожній радіатор, — залити треба…

Козир поїхав зранку, але Клим не поспішав діяти. Він очікував Степаненка — з ним він піде до нотаріуса, а там спробує передати записку Станевичу. Проте покупець сьогодні запізнювався.

Виглядаючи його, Клим підійшов до хвіртки. У поштовій скриньці стирчала газета. Дивно, адже батько передплачував лише журнал “Радіо”. Певно, газету вкинули помилково. Це була вчорашня “вечірка”. Клим розгорнув її — на четвертій полосі обведене червоним олівцем коротке повідомлення, поряд фото — автомобіль після дорожньої аварії. Він почав читати і заціпенів: Брих не встиг утекти. Пан демонстрував Климові свою довгу руку.

Покупець не з’являвся. Невже з їхньої зграї? О шостій вечора Клим, нібито прогулюючись, вийшов з дому і дійшов до перехрестя — там зеленів “Москвич”, той самий, що його він бачив біля “Колобка”. Насвистуючи, він пішов назад і мало не зіткнувся ніс до носа з Даком і ще двома з ним. А з будинку Губського лунала весела музика. “Та в нього ж ювілей!” — згадав Клим. І раптом подумав, що в домі Губського є телефон.

Клим розшукав Губського за столом, що стояв поміж яблунь.

— Вибачайте, Іване Терентійовичу, що запізнився. Вітаю вас і бажаю!

— А, Климе! Та годі тобі! Сідай випий краще, сусіде мій любесенький! — Губський обняв Ярчука за плечі й посадив біля себе. — Давай, тягни штрафну. — Він налив повний келих горілки і подав його Климові.

— Перепрошую, Іване Терентійовичу. Мені дуже незручно, що я в такий день… але тільки два запитання.

— Хоч тисячу, на всі тобі, якщо зможу, відповім. — Губський уже захмелів, обнімав Клима, дихав йому в обличчя горілчаним перегаром.

За столом численні гості збуджено гомоніли, про щось сперечалися, хтось спробував заспівати модну пісеньку, але його не підтримали. На Клима ніхто не звертав уваги.

— Тоня приїхала?

— А хто його знає? — зареготав Губський. — Хіба тут, у цьому юрмищі, запримітиш? Може, й приїхала, але батькові не представилась. На неї це схоже. Сам пошукай, десь має бути.

— А від вас можна зателефонувати?

— Чого ж не можна. Телефон нагорі, дружина покаже. Дзвони — і за стіл, я чекаю…

На веранді завивав магнітофон, у такт якихось божевільних звуків, що виривалися з