Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

— Не може бути! — мимохіть вирвалось у Клима.

— А от і може. Ви думаєте, мама завжди такою була? Вона хотіла повернутися до Ярчука. А він, знаєте, що їй сказав, — не треба, мовляв, зі мною зв’язуватися. Грішний я, за себе я відповім, а ось тебе вплутувати не хочу.

— Він, мабуть, тоді мало заробляв.

— Ні, не в тому річ. Там був один такий страшний тип… Прізвище його забула. Мати знає, але вона не скаже вам нізащо. Залякав він її.

— Згадай, Ніно, це дуже важливо.

Клим непомітно для себе перейшов на “ти”, дівчина йому явно сподобалась.

— Начебто Попов чи Бобков. Ні, зараз не згадаю… Данков, чи що…

— Може, запитаєш у мами?

— Ні, вона не скаже. Вона й так боїться, що я вам усе це розповім. Знаєте що, я вам напишу, адресу знаю. Домовились? А он і станція…

Того дня Клим познайомився в Будинку моделей з Олегом Соколовським, колишнім учнем школи № 3. Самовпевнений тип, піжон, з усього видно — звичайнісінький фарцовщик. Дивно, що спільного могло бути в нього з батьком? Домовилися зустрітись з ним у середу в “Колобку”. Він щось пронюхав, цей хапуга, тримався насторожено, про зв’язки з батьком тільки натякав.

Так, справді, широкий спектр знайомств, як висловився Пташко, був у батька. Цей жовторотий фарцовщик, Марина, шкільний сторож, якийсь інвалід, котрому, як дізнався Клим, батько подарував власну машину… Ліна, Томик, То, ня… Ні, Тоня не їхнього поля ягода.

Клим дізнався, що вона вчиться на юридичному факультеті, живе в місті у подруги, з батьком у неї щось не клеїться. Вчора під час прогулянки до лісу вони довго розмовляли з Тонею. Вона теж щось знає про батька, але уникає говорити на цю тему. Дивно… А Губський! Фрукт!.. І такий пройдисвіт — Тонин батько!

А ввечері біля осичняка Клима перестріли двоє. Розіграли традиційну сцену — попросили закурити, потім почали чіплятися і зрештою пустили в хід кулаки. Ось коли Климові стали в пригоді заняття з боксу в заводській секції. Поклав обох, — здоровані, але сивухою зловживають. Коли вже відійшов від них, один, у картатому піджаку, прохрипів навздогін: “Поквитаємось іще. Не таких ламали, а ти тут декому як більмо в оці. Краще вимітайся звідси… І чим скоріш, тим краще — для тебе ж…”

Ресторан “Колобок” був у старій частині міста, в колишніх підвалах великого купецького будинку. Попрацювали тут будівельники, реставратори — і просто з сучасної людної вулиці потрапляєш у затишний старовинний зал: масивні дерев’яні столи, темні стільці з високими різьбленими спинками, напівтемрява, почорнілі балки під стелею. Романтика, та й годі.

Соколовський уже сидів за столом. Мружачись від сигаретного диму, недбало подав руку, кинув поблажливо:

— Падай… Що п’єш? Візьмемо розгін на коктейлях?

— Я звик до чистої.

Соколовський зробив знак пальцем, і до їхнього столика підійшла офіціантка. Манекенщик грайливо усміхнувся до неї, щось прошепотів на вухо, багатозначно поглядаючи на Клима. Потім недбало назвав кілька страв, замовив багато випивки.

— Зараз прийде ще двоє наших. Ділові хлоп’ята. Не один твій покійник татуньо умів варганити…

— Ти, пацюк смердючий, ще раз писнеш за батька, шніфти повибиваю. Він усе ваше кодло, знаєш, де мав?..

Клим вимовив усе це спокійно, ніби навіть по-дружньому, усміхаючись, однак Соколовський зблід.

— Вибач, друг…

— Який я тобі друг? Гнида ти дешева, ганчірник. Не знаю тут просто публіку, от і шаркаю з таким. Я б тебе… — Клим знав з гіркого досвіду, що такі типи поважають лише тих, хто дужчий від них, хто може затоптати їх у багнюку…

Соколовський змінився на очах, куди й ділися його нахабність, самовпевненість. Він совався на стільці, не знав, куди подіти руки, злякано поглядав на Клима.

— Тепер ось про що. — Ярчук підсмикнув манжети сорочки, щоб видно було татуювання. — Ми з тобою домовлялися зустрітися тет-а-тет чи при свідках? Ти що, мене за фраєра маєш? Я на умовному, шваль ти нерізана, на мені око можуть тримати. Хто має прийти? Такі жовті, як ти?

— Не хвилюйся. Все о’кей, побачиш сам, — забубонів Соколовський. — У темних окулярах і з носом таким, кривим, це буде Козир, він хати чистить. Працює з Кукою, шалман у них там… біля Річної.

— У відсидці був?

— Ні… чистий поки що. Другий — Дональд Дак, це його за пику так прозвали. Фарцує теж, як я, тільки по-крупному. Шалави біля нього крутяться, пальчики оближеш… У них є кінці до Пана…

— Добре, заткни пельку. — Клим підвівся. — Прийдуть — скажеш, Ярчук чекати не любить, його самого чекають. Поспішаю, справи важливіші, ніж бормотуха.

— А як же?.. — Соколовський мало не плакав.

І треба ж так уклепатись — виклав усе, що знав, а Клима випустив!

— Все. Я знаю, як тебе знайти, коли треба — об’явлюсь. А цим скажи: у Ярчука маза на оці. Хай Пану підкинуть. Хочу з ним познайомитися для цього діла. Кусків тридцять там, скажи, на землі не валяється. Ну, будь, фарцовий!

Коли Клим вийшов з ресторану, до тротуару напроти під’їхав зелений “Москвич”. З нього вивалились Козир і Дональд Дак — він одразу впізнав їх за описом Соколовського.

Клим розгорнув карту міста, щойно куплену в кіоску “Союздруку”. Кольоровими плямами у білій павутині вулиць були позначені райони; парки і довколишні гаї — зеленими штрихами; дві голубі лінії річечок сходилися майже в центрі, утворюючи літеру У. Межа міста проходила по окружній дорозі, позначеній жовтим контуром.

Ярчук підсунув настільну лампу і почав уважно вивчати карту, водночас заглядаючи у путівник для туристів. Пригадував ті місця, де встиг побувати, відмічав олівцем. Потім дістав батьків записник і вимітив на карті кілька адрес з нього.

Легкий протяг війнув кімнатою. Клим здивовано обернувся, — біля відчинених дверей стояла Тоня.

— Ти? — розгублено запитав.

— Зайшла на вогник, без запрошення, — усміхалася Тоня. — У рідному домі мені не хочеться… Тим більш, коли там цей супермен Томик.

— І сьогодні примчав?

— Сидить з предком. Мені чомусь здається, що він їздить не до Ліни, а до батька. Та й вона це помічає і казиться.

— Ти проходь, сідай. Тільки у мене тут таке… — Клим зрадів приходу Тоні і водночас розгубився, зніяковів.

Тоня легкою ходою підійшла до столу.

— О, ти як великий завойовник перед вирішальною битвою. Скоро братимеш місто?

— Все свого часу, —