Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82 - Євген Олександрович Філімонов

— Дякую, вже пила. — Тоня з цікавістю розглядала карту. Помітивши позначки, зроблені Климом, спитала здивовано: — Навіщо це тобі?

— Треба ж ознайомитися з містом хоч у такий спосіб.

— От що, давай завтра разом поїдемо в місто, я тобі все покажу й розкажу. Кращого гіда не знайдеш!

— Я б з радістю, та часу обмаль, а в мене завтра одна зустріч… Ти краще скажи, що це за квадратики?

— Де? Отут? — Тоня схилилася над картою. — Тут очисні поля, коксовий завод. А це район Журавликів, вулиця Дігтярна… Центр… У цьому місці, позначеному зірочкою, якась контора, очевидно засекречена… Я там ніколи не була, але один мій знайомий… — Тоня враз знітилась і замовкла, проте Клим вдав, що не помітив цього.

— А тут що? — ткнув пальцем у карту Клим.

— Новобудови, Палац спорту, великий універмаг, інститут…

Коли Тоня пішла, Клим ще довго сидів над картою. Про щось напружено думаючи, він майже механічно з’єднував олівцем позначки — крапки, зірочки, галочки. Несподівано на карті з’явився малюнок, який, здалось йому, він десь уже бачив. Авжеж! Згадав! Клим схопив записника, почав швидко гортати. Ось він! Це був малюнок-павутинка під цитатою про мурашиного лева. Та схема, яка так несподівано з’явилася на карті з-під його олівця. Придивившись, він помітив, що деяких позначок на малюнку не було, а там, де мала бути околиця міста, обведений кількома концентричними колами, чорнів хрест…

У місцевій чайній людей було небагато. Клим узяв традиційний шніцель, чай, сів за столик у кутку.

— Дозвольте? — Чоловік років сорока п’яти з черевцем, як футбольний м’яч, лисуватий, поставив на стіл пляшку пива і дві склянки. — Не бажаєте пивка?

Клим мовчки заперечливо крутнув головою, взявся за шніцель.

— Даремно, пиво у нас смачне, особливе. — І зовсім несподівано: — Ярчук, коли не помиляюся? Схожий, весь у Даниловича… — Незнайомець розглянувся довкола і зашепотів: — Не будемо марнувати час. Я — Брих, інженер, так би мовити… Знаю, чого ви тут… Данилович, певно, тримав вас у курсі?

Клим увесь напружився, гарячково міркуючи, як поводити себе з цим Брихом.

— Як сказати, — нарешті знайшовся, — на відстані, знаєте, нелегко…

— Чоловік він діловий був. Розрахунок, обережність і ризик. Ризик тільки у виняткових обставинах. Я не думаю, що він цілком посвячував, так би мовити, вас у свої справи… Але ж чого ви вчора з’явились на заводі? Думаєте, я не здогадався?

Клим збагнув, що про вчорашній його візит на завод повідомив цього Бриха блондин з відділу кадрів, до якого Ярчук завітав нібито у справі трудовлаштування.

— Так ось, хлопче, зі мною не раджу грати в піжмурки. Я не дурень і постараюсь це продемонструвати. — Брих знову роззирнувся довкола. — Знайте ж, що вони серйозно взялися за нашу гальваніку. І за дільницю коштовних металів. А коли рознюхали, розкрутять усе швидко. Адже вони вже бесідували з Ромкою.

— З Роман-Ключовою? — Клим якось ураз пригадав батьків записник.

— Ви й прізвища знаєте? — вихопилось у Бриха. — З нею. Зрозумійте, юначе, у мене інформація з двох джерел: від наших і звідти… — Брих невизначено ткнув пальцем угору. — Мене поки що не чіпатимуть. Я тільки завідую збором. За весь цей час не лишив жодного сліду… Але я накиваю п’ятами. Якраз сьогодні, ось зараз. Пішов у відпустку — і чао, чао, бамбіно!

Брих стежив, яке враження справлять його слова на Клима.

— Линяйте, якщо є куди, — байдуже мовив Клим.

— Є. — Брих навалився ліктями на столик. — Я завбачливий, як, до речі, й ваш покійний татуньо. І вам раджу не гаяти часу. Розумієте чому?

— Не зовсім.

Клим вів розмову обережно, щоб не виказати себе, не сфальшивити і не сполохати Бриха.

— Тоді нагадаю. Даниловича усунули. Тепер, сподіваюсь, ви це збагнули. Думаєте, з вами будуть панькатись? Моя вам порада — чешіть звідси! І чим скоріше, тим краще.

— Встигну, я знаю, коли мені й куди, — багатозначно глянув на Бриха Клим. — Ви ось своє відбатували — і гайда…

— Розумію, розумію, юначе, — перебив його Брих. — Я нічого вашого не прихопив. Тільки те, що сам заробив. Не там шукаєте батькову частку… — Інженер великими ковтками допив пиво.

— Я знаю, в кого шукати, — твердо мовив Клим. — Але координати цього вашого мурашиного лева…

— Невже Данилович вам не лишив? Такий обережний, передбачливий, і ось на тобі — маху дав. Я, юначе, жодного разу його не бачив. Він мене знає, я його — ні. Уявлення не маю, де він, і вам не раджу шукати… Їздить він начебто на інвалідці — оце все, що я знаю, і то з чужих, так би мовити, уст.

Схоже було, що Брих казав правду. Клим пригадав розповідь про інваліда, якому батько чомусь подарував машину.

— Добре, сам розкопаю. А з чого, по-вашому, почалася історія з батьком?

Інженер здивовано глянув на Клима:

— Хіба ви досі не знаєте? Хоч, мабуть, вас цікавлять, так би мовити, деталі? Ну… як би це сказати… Коли машина запрацювала і пішов жовтяк…

— Золото?

— Так, у розчині… Тоді, десь через півроку, один з ваших приніс Ярчуку вісточку з Сибіру. З того часу він дуже змінився: нервовий, підозріливий став, усе чогось боявся… І, як мені здавалося, обдумував якесь рішення. Яке? Про це, певно, ви знаєте. Ну, а потім усе так несподівано сталося… — Брих спантеличено розвів руками, помовчав і рішуче підвівся з-за столика. — Ну що ж, юначе, ми з вами, так би мовити, поквитались. А тепер — гуд бай! І ще раз на прощання — щезайте звідси, коли хочете лишитися живим. — Брих різко повернувся і швидко попрямував до виходу.

— Я по об’яві в газеті, — повідомив кремезний чоловік у сірому костюмі.

Клим, щулячись від ранкової прохолоди (він стояв у трусах і майці), розчинив двері й запросив:

— Проходьте, — Глянув на годинник — за чверть шоста, — не терпиться ж людині стати домовласником! — Сідайте. Я зараз.

Клим швидко одягався, скоса поглядаючи на раннього візитера.

Той мовчки сів на краєчок стільця і втупився очима в підлогу. Квадратні плечі, вуха великі, приплюснутіі коротка стрижка під їжачок.

— Я вас слухаю.

Незнайомець повільно перевів на нього погляд бляклих випуклих очей.

— Я по об’яві. Хотілося б глянути на папери. Клим здивувався:

— Може, спершу оглянете будинок, господарство, сад?

— Уже подивився. Сам, з вашого дозволу. Щоб не турбувати вас зранку, — знову спокійно, навіть з якоюсь ноткою байдужості промовив покупець.

— Ну що ж, дивіться папери, — буркнув Клим. — Він дістав із шафи папку, поклав на стіл перед незнайомцем. — Тут усе.

Той